Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика icon

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика




НазваСценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика
Сторінка3/3
Дата конвертації27.11.2012
Розмір0.6 Mb.
ТипСценарій
джерело
1   2   3
Список використаної літератури


Андрій Малишко // Бернадська Н. І. Українська література ХХ століття : навч. посіб. для старшокласників та вступників до вищих навч. закл. – К. : Знання–Прес, 2008. – 272 с.

Андрій Малишко (1912–1970) // Наєнко М. Художня література України. Від міфів до модерної діяльності. – К. : Просвіта, 2008. – С. 1002–1004.

Андрій Малишко (1912–1970) // Українська мова та література. – 2007. – число 45–47. – С.51–55.

Андрій Малишко // Федорович  Т. Українська література та музика : інтегрований курс за програмою 10–11 кл.: посібник для вчителів та учнів. – Тернопіль : Астон, 2001. – С. 23–25.

«І на тім рушникові…[«Пісня про рушник» А. Малишка]» // Капустін В. Одна на цілий світ: розповіді про творців українських пісень, які стали народними. – К. : Криниця, 2003. – С. 93–96.

Левенко М. Малишкові дороги : вечір-портрет, приурочений 95-річчю від дня народження А. С. Малишка / М. Левенко // Шкільна бібліотека. – 2007. – № 10. – С. 39–44.

Почтар К. Життєвий і творчий шлях Андрія Малишка: уроки української літератури / К. Почтар // Українська мова і література в школі. – 2007. – № 4. –С. 34–38.

Цвітуть осінні тихі небеса: Андрій Малишко // Сизоненко О. Не вбиваймо своїх пророків! Книга талантів. – К., 2003. – С. 114–166.


«Гуси-лебеді над його життям»

Матеріали до літературної години, присвяченої

100-річчю від дня народження М. Стельмаха





Михайло Панасович Стельмах


Розпочати літературну годину, присвячену ювілейній даті Михайла Стельмаха хочеться словами вірша, який Максим Рильський присвятив письменнику:

Нехай не знає втоми та рука,

Що добре зерно в добру землю сіє,

Не зневажає чорні суховії

І щедра, як напровесні ріка.

Благословенна праця рільника,

Що оре цілину в ясній надії,

Пшеницю від полови він одвіє,

Як жнив кінчиться радість нелегка.

Щасливий воїн, що во ім’я миру

Свою підносить бойову сокиру,

Во ім’я правди кривду тне з плеча!

Хвала тому, хто людям у приполі

Несе слова, подібні хлібу й солі,

І співи, гідні слави сіяча!

Михайло Стельмах – один із найяскравіших знавців багатств української мови і її необмежених можливостей. Своїми поезіями, оповіданнями, повістями й романами він підніс рідне слово до найвищих вершин в українському письменстві ХХ ст. Стельмах – взірець мовної майстерності і краси, лексичного багатства, розкішної метафоричності та безмежжя відтінків, барв і кольорів. Його стиль – це класичне українське барокко в мові й літературі.

Михайло Стельмах володіє даром письма, яке вчаровує, заворожує – мов гомін природи, мов пісенна мелодія. Людині вчувається часом щось рідне і важливе в шелесті весняного гаю, у дзвоні струмка, у сплесках ріки. Як бачиться їй щось не зображуване, а уявлюване нею самою в народнім орнаментальнім малюнкові, у витканому візерунку, якщо довго вдивлятися в нього, у грі світла і тіні на освітленій сонцем або місяцем галявині. У слові, народженому з цих шелестів, передзвонів, невиразних обрисів, яскравих і ніжних барв життя, які переливаються в пісню чи поетичний образ, звичний для народної мови, у слові прихований цілий світ художнього бачення, є таємниця, що збуджує і загострює думку, і всі п’ять людських відчуттів. Такою силою володіє музика, голос співака, слово письменника-поета. Таке слово в книгах Стельмаха.

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського району на Вінничині в незаможній родині. Його дід Дем’ян був невільником пана Кочубея, котрий володів подільською землею. Надзвичайно обдарований і працьовитий, він здобув собі славу великого умільця. Дем’ян Стельмах втілював у собі найкращі риси українського народу: мудрість, багатогранну обдарованість, винахідливість, працелюбність, волелюбність, доброзичливість, щедрість, закоханість у красне слово і пісню. Дем’ян завжди з охотою підтримував інтерес онука до природи, завжди дбав, щоб у малого зростала шаноба до праці на землі, завжди дотримувався даного слова.

Онук слухав уважно і особливо радів, коли дідусь, викривляючи великі напатлані брови, обіцяв зробити малому вітряка, на вершечку якого розправить крила й гордо підніме голову молодий лебідь.

А що вже говорити про Михайликову бабусю! Скільки її руки ділечка переробили. Кревно уболівали за деревами в саду, розмовляла з ними наодинці, як з близькими рідними; хлопчикові іноді здавалося, що старенька молиться за кожну вишеньку, яблуню, грушу, сливу. Батько письменника – Панас Дем’янович – в період російсько-японської війни був нагороджений Георгієвським хрестом за проявлений героїзм.

Спливе за водою більше ніж півстоліття; виступаючи в березні 1962 року в Одеському університеті, Михайло Панасович скаже: «Я не соромлюсь, а горджусь тим, що в мене прості трудівники землі виступають мислителями, бо той, хто щодня встає раніше сонця, працює під сонцем, біля жита-пшениці і меду і нас годує своїм добрим хлібом, не може не бути філософом. Зокрема таким філософом був і мій батько».

Про матір свою Михайло Панасович не переставав повторювати, що все краще в нього – від неньки: трепетна любов до природи, до праці, уважність, гостинність, щедрість. «Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю, і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу, голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних. потрісканих рук».

Михайло Стельмах народився на Вінничині. Але до восьми років мешкав в Одесі на Херсонській вулиці. У двадцяті роки Стельмахи виїхали з Одеси. Чарівна природа рідного Прибужжя і невмируща народна пісня найбільше запали в серце вразливого хлопчика, сколихнули його найніжніші струни. Михайлик самотужки навчився читати і писати. Вже тоді хлопчик збагнув, що книжка – неоцінений скарб, і вся його дитяча винахідливість була спрямована на те, щоб здобути книжку, познайомитися з чародійним друкованим словом.

У 1921 році хлопчик пішов до школи. Його відразу взяли в другий клас. Жити і вчитися було важко. Йшла громадянська війна. У Стельмахів на всю родину були одні чоботи. І Панас Дем’янович у зимову хвищу мусив носити Михайлика до школи на руках. По закінченні початкової сільської школи Стельмах вступає в школу колгоспної молоді.

У 1928 році він очолює в Дяківському колгоспі бригаду з колишніх наймитів. Від світанку до вечора він працює в полі, а потім допізна засиджується над книжками – студіює агрономію. Проте мріє бути вчителем. Спершу Михайло навчається у Вінницькому педагогічному технікумі, потім в педагогічному інституті. Через те, що батько був нагороджений Георгієвським хрестом, Стельмаха виключили з комсомолу. Але потім справедливість була відновлена – у 1933 бідняцький син перший в Дяківцях закінчив Вінницький педагогічний інститут. Дві зими Стельмах учителював в школах рідного Поділля.

Перші поезії надрукував у 1936 році. Великий вплив на становлення М. Стельмаха як поета мав М. Рильський, який у його долі відіграв надзвичайно благотворну роль – «Він сором’язливо показав мені свої вірші, од яких так і повіяло свіжим і своєрідним талантом, а також великий зошит власноручних записів пісень – тексти з нотами».

Іще сніги удень воркують голубами,

А вечорами хрупають, немов обрік,

Ще лиш прогалини парують під дубами,

Ще висипається в березах мерзлий сік.

А жайворон уже тріпоче над полями,

Над жилами розбухлих ніздрюватих рік,

І вже дивись – упертий пролісок у гаї

Зернистий сніг блакитним оком розгортає.

У 1940 році Стельмаха було прийнято до Спілки Письменників України. А у 1941 році вийшла в світ перша збірка поезій «Добрий ранок», її редактором був А. Малишко.

Рядовим воїном-гармашом пішов Михайло Стельмах на фронт у перші дні війни. Бої, тяжкі, страхітливі, не знані досі...

Такі жита, що не дістать рукою,

Така блакить, що в серці не вмістить.

І раптом поле стало полем бою,

І сонце зупинилося на мить…

На межі російської і білоруської землі – між Великими Луками і Невелем – гармаша Стельмаха було контужено і поранено. Поет надовго прикутий до госпітального ліжка. Але й тут він не випускає з рук пера. Фронтова лірика Михайла Стельмаха сповнена гіркого болю, ненависті до ворогів, ніжного і теплого синівського почуття до рідного народу, до України, що стогнала в ярмі окупації. В одному з віршів, під яким стоїть дата – 1942 рік, поет пише:

Життя моє – ідуть бійці суворі,

І чуєш дзвін натруджених сердець,

Вночі прострелені зринають зорі,

В полях вмира поранений боєць.

Береш його гвинтівку серед поля,

Що пахне ще і потом і теплом,

А на могилі вже печалиться тополя

І тужить колос вистиглим зерном.

Життя моє – атаки і походи,

На всіх шляхах гарматний ярий грім,

І піднялись в Дніпрі червоні води,

А за Дніпром пустіє отчий дім.

Життя моє – не пісня солов’їна –

Пожари, кров, натруджене плече.

А за димами встала Україна, –

І вража кров сторіками тече.

Все пережите у дні війни через багато років відтворить він у романах «Правда і кривда» та «Дума про тебе». Після поранення він був визнаний непридатним до служби в армії. Та Михайло Панасович повертається на фронт кореспондентом газети «За честь Батьківщини». Біля Рави-Руської, на Львівщині, знову тяжке поранення… У Воронежі та Уфі у 1942 році виходять дві Стельмахові збірочки фронтових поезій – «Провесінь» і «За ясні зорі» (за редакцією Максима Рильського), а у 1944 році у Москві в перекладі російською мовою збірка «Украине вольной жить».

Мати – одне з найсвятіших понять для письменника. По-синівському низько схиляючись перед образом матері, підхопивши оте славнозвісне шевченківське «…нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», Михайло Стельмах усією творчістю проспівав гімн жінці, її материнству, яке споконвіку дарувало й дарує життя дітям, відтак – і вічність родові людському.

У 1944 році побачила світ його збірка оповідань «Березовий сік» (за редакцією Юрія Яновського). З кінця 1945 року Михайло Стельмах працює як фольклорист на посаді наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Академії наук. У 1951 році побачив світ роман-хроніка «Велика рідня». У 1961 році публікується роман Стельмаха «Правда і кривда (Марко Безсмертний)», «Дума про тебе» з’явилася друком у 1969 році, дев’ятьма роками пізніше – «Чотири броди». Стельмах успішно працює в жанрі повісті. Перед усім це «Над Черемошем» та автобіографічна дилогія «Гуси-лебеді летять…».

Чого моє серце чекає,

Весну виглядаючи знов.

Весною земля зацвітає,

Весною приходить любов.

Весною метелиця цвіту

Засипле дороги, мости

І добре до самого світу,

Під цвітом у парі іти.

У драматургію Михайло Панасович прийшов від поезії і прози. Перший його драматичний твір – лірична комедія «Золота метелиця» (1955) про працю вчених і колгоспників. У 1959 році Стельмах за романом «Кров людська не водиця» створює одноіменну драму. Прозові твори «Правда і кривда», «Дума про тебе» стали основою драматичних творів з одноіменною назвою.

Твори автора «Зачарований вітряк», «На Івана Купала», «Кум королю», «Над Черемошем» та «Гуси-лебеді летять…» екранізовано.

«Лірична пісня – це душа народу, це безмежне поле, засіяне зернами історії і заквітчане людськими надіями, це незміряна, воістину народна любов до своєї дідизни і зненависть до її ворогів, це достойна людська гідність і людське страждання, це стихійний блиск селянської коси над одичалою панською головою, і квиління чайки-небоги над тяжким шляхом життя, і чиста сльозина на віях дівочих, це муки матері на чужій землі і цнотлива вечірня усмішка на устах нареченої». Так Михайло Стельмах висловився про пісню. Мелодія пісні, що вперше для нього продзвеніла з материнських вуст, наче благословила своїм священно глибоким духом і роки життя, і сонячні гони літературної творчості. Цілющим світлом пісні осяяні з сокровенних глибин вірші, оповідання, романи, народні драми й трагедії-гімни. Пісня супроводжує героїв прозаїка від першої їхньої, ще напівсвідомої хвилини й до останньої, пісня й справді є для них отією невмирущою душею, що передається від покоління до покоління, в якій віддзеркалилось життя минуле й так само повно віддзеркалюється життя теперішнє, віддзеркалиться й завтрашнє, бо душа народна – не на вік чи тисячоліття, а на всі віки і всі тисячоліття.

Михайло Панасович один з перших порушує проблему голоду 1932-1933 рр. Критик Іван Світличний зазначив, що Стельмах уперше: «прямо і відверто, без різного звичайного в таких випадках словесного туману, пише і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбільше зло нашого часу – бюрократію, і про багато інших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками».

Його твори «Хліб і сіль», «Велика рідня» були відзначені Державними преміями СРСР. Останній роман Михайла Стельмаха – «Чотири броди» відзначений у 1980 році Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Одержуючи диплом лауреата найвищої премії, Стельмах схвильовано говорив: «Стою перед вами, зачарований людською красою, і красою вечірніх дівочих пісень, і красою сонця у небі, і красою матері з дитиною, і красою своєї матері-землі, і красою діянь і звершень мого безсмертного народу».

Михайло Панасович був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці у 1972 році, був депутатом Верховної Ради СРСР ряду скликань, академіком АН УРСР, членом Спілки письменників України.

Поміж людьми я жив і ріс,

Поміж людьми шукав я щастя,

З людьми ростив сади і ліс,

Де бризки неба квітли рястом.

Мене любили, я любив –

І це найбільше в світі щастя.

Тому й з душі пролився спів,

Як бризки неба, синім рястом.

Багато віршів він присвятив рідній землі, рідній Україні. Ось деякі з них:

***

Земле моя, запашна, барвінкова,

Ріки медові, дощі золоті,

Тільки б побачить тебе у обнові –

Більше нічого не хочу в житті.

Тільки б дитям пригорнутись до тебе,

Гордим солдатом в привілля прийти,

Сонце зустріти в травневому небі,

Зводить руками і щастя, й мости.

***

Моя красо, в каймі озер Полісся,

Кленовий сік сльозою на корі,

На тебе, краю мій, не надивився

Ні в день, ні в ніч, ні в досвіт на зорі.

***

Послатись до тебе барвінком хрещатим,

Степним вітерцем осушить твої сльози,

У спеку дощем перевиснуть багатим,

Багаттям засяять в тріскучі морози;

Кленовим весельцем приплинуть до тебе,

Рікою повитись по рідній леваді,

Щоб ти уставала зірницею в небі,

Щоб ти розквітала, як вишня у саді.

У багатьох поезіях митець змальовує чарівний образ дівчини-сіверянки, красою якої милуються луки і сади, поліщучки, що увібрала в очі півнеба, милої, схожої на вишневий цвіт. Але особливо чарівний образ дівчини змальовано в поетичній мініатюрі «Поміж березами дівча іде». Стельмах передає піднесений настрій ліричного героя від зустрічі з дівчиною в березовому гаю.

Поміж березами дівча іде

У хусточці блакитній.

Рукою гладить пасмо золоте,

Іде, співаючи, в долину…

Ліричний герой відчуває себе сп’янілим від захоплення цим гімном життю, пориванням душі до прекрасного, з якими асоціюється дівчина і молодість:

А дівчина, як молодість, пішла

У хусточці блакитній.

Слід згадати також і про творчу співдружність двох митців – Марії Примаченко і Михайла Стельмаха, співдружність, що подарувала дітям чудові книжки «Журавель» та «Чорногуз приймає душ». Виконала Примаченко й ілюстрації до українських народних дитячих пісень «Ой коники-сиваші». У віршах для дітей Михайло Стельмах щиро розмовляє з юними читачами, враховуючи їх вік, їх потреби й інтереси. Всі з дитинства пам’ятають ці рядки, але не кожен знає, що їх автором є М. Стельмах:

Заєць спати захотів,

Сам постелю постелив,

Сам собі приніс подушку,

Підмостив її під вушко,

Та у зайця довге вушко –

Все звисає із подушки.

Твори Стельмаха у 60-70 роки минулого століття були перекладені 43-ма мовами світу – серед українських прозаїків усіх часів він тоді став найчитабельнішим за кордоном. Роман «Кров людська – не водиця» став першим твором української прози, який перекладений турецькою мовою. Великою читацькою пошаною користувався цей твір в Японії та В’єтнамі, у Китаї та Німеччині, цікавив він фінів, іспанців, хорватів, англійців, шведів…Що ж хвилювало світового читача в цьому романі? Передусім – вічна тема, загальнолюдська проблема землі, що світ годує, і яку людство боїться споганити, втратити. Бо то – втратити життя.

Зовні життєвий шлях надзвичайно талановитого митця сприймається як благополучний: великими тиражами видавалися його книги, мав шану і урядові нагороди, був лауреатом різних премій, депутатом Верховної Ради СРСР, академіком. Але письменник жив в умовах поневоленої України й антигуманного режиму, який суворо карав за будь-який прояв творчого національного духу, волелюбства, незалежно від офіційних приписів думки. З великими труднощами йому вдалося опублікувати «Велику рідню», адже радянська цензура в Україні була немилосердна до національно самобутніх творів, доводилося вирізати «неблагонадійні» розділи й епізоди, робити декілька редакцій, щоб, нарешті, у такому скаліченому вигляді він дійшов до читачів. Скажімо, дев’ять років пролежав у редакціях його роман «Чотири броди», бо в ньому письменник посмів зачепити заборонену офіційною ідеологією тему голодомору 1933 року в Україні.

Помер Михайло Стельмах 27 вересня 1983 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Життя Михайла Стельмаха пройшло у творчій і натхненній праці. Великий українець і гуманіст, громадянин і митець-філософ, він усього себе присвятив своєму народові, відкривши світові його духовне багатство, мужність і працелюбство, лагідність душі та її поетичність.

Підсумовуючи наш захід, пропонуємо вам згадати почутий матеріал і дати відповіді на питання літературної вікторини, присвяченої творчості М. П. Стельмаха.

  • Назвіть основні видання творів М. П. Стельмаха, в яких він виступає як прозаїк, поет, драматург?

  • Яка друга назва роману «Правда і кривда»? /«Марко Безсмертний»/,

  • Які є кінофільми за творами М. Стельмаха? /Кіностудія ім. О. Довженка екранізувала романи та повісті М. Стельмаха в таких фільмах: «Над Черемошем», «Кров людська – не водиця», «Дмитро Горицвіт», «Правда і кривда»/.

  • Хто назве найбільше прислів’їв, приказок, вжитих у творах М. Стельмаха?

  • Назвіть кілька збірок віршів для дітей М. Стельмаха /«Жнива», «Колосок до колоска», «Літо-літечко», «У бобра добра багато»/.

  • В яких творах М. Стельмаха змальовано образи вчителів? /«Велика рідня», «Хліб і сіль», «Кров людська  – не водиця», «Правда і кривда», «Дума про тебе»/.

  • 3 яким селом і його людьми в Городецькому районі на Хмельниччині пов’язано написання роману «Правда і кривда»? / с. Лісоводи/.

  • Яка була ціна квитка на першу виставу в селі, де жив Михайлик /повість «Гуси-лебеді летять»/? /Ціна квитка в оголошенні визначалася така: пшениці - чотири фунти, яєць курячих - теж чотири, гусячих - троє, жита - п’ять фунтів, гречки, проса, гороху - шість фунтів/.


^ Список використаної літератури


Михайло Стельмах : поезії. – К, 1958. – 495 с.

Стельмах  М. Вибрані твори. – К. : Сакцент Плюс, 2005. – 736 с.

Наш Михайло Стельмах : літературно-критичні статті, етюди, есе. – К. : Радянський письменник, 1982. – 367 с.

Плачинда  С. Його барокко – скарб національний: до 95 річчя від дня народження Михайла Стельмаха / С. Плачинда // Літературна Україна, 2007. – С.1, 4.

Сологуб В. «Приміряли вуздечку на Стельмаха…» / В. Сологуб // Літературна Україна. – 2002. – 23 травня. – С. 6.

Ткачук М. Михайло Стельмах / М. Ткачук // Українська мова та література. – 2000. – число 46. – С. 8-9.

Ткачук М. Михайло Стельмах / М. Ткачук // Українська мова та література. – 2000. – число 47. – С. 6-7.


«Я все життя збираю людські долі»

Матеріали до літературного калейдоскопу, присвяченого

90-річчю від дня народження А. Дімарова





Вгризався у фундамент світу,

читав прабіблію землі,

де літерами алфавіту

топаз, гранати, турмалін.

Та між коштовного каміння

не вистачало одного –

щоб ошелешене єство

проймалось задумом Творіння.

ВВ. Базилевський




Анатолій Гарасюта, а саме це є справжнє ім'я Анатолія Дімарова, – автор багатьох оповідань та історій, повістей і романів. Головною темою його творів є звичайне українське село середини ХХ ст. з його звичаями та устроєм, які нерідко розходились із режимом радянської системи. Особливо яскраво і водночас правдоподібно письменник висвітлив тему голодомору, за що на кілька років був повністю вилучений із літературного життя. Але цінителів істинного слова неможливо підкупити, тож його реалістичні розповіді знаходили і досі знаходять прихильність свого читача. Сам автор стверджує, що справжній письменник повинен мати величезний багаж життєвого досвіду за плечима. Адже головне джерело сюжетів – це життя.

Є письменники, з якими завжди все зрозуміло – яких книг від нього можна чекати в майбутньому, які слова він скаже, вийшовши на трибуну, як поведе себе в тій чи іншій ситуації. А. Дімаров належить до антиподів таких письменників. Як правило, він і сам не знає, за що візьметься, завершивши чергову книжку. Опинившись на трибуні, коли від нього сподіваються архісерйозного і, як правило, дидактичного слова, може розворушити напружену й утомлену залу веселою і солонуватою придибенцією. Великий життєлюб, вигадливий містифікатор (його витівки вже давно стали літературним фольклором) і рідкісно цікавий, дотепний оповідач – оце і є Дімаров у своїх, сказати б, найхарактерніших першоелементах.

Від народження Гарасюта Анатолій Андроникович, він став Андрійовичем, та ще й Дімаровим. І хто дорікне його мамі Марії Олексіївні, нині давно вже небіжчиці, що вона тими виправленими прізвищем та по батькові рятувала сина від можливого повторення лихої долі Анатолієвого батька, «розкуркуленого» за колективізації й назавжди невідомо куди висланого.

Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 р. у Миргороді на Полтавщині, в учительській сім'ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У цей час розпочалася Велика Вітчизняна війна, письменник воював на Південно-Західному фронті, побував у окупації, був поранений, після одужання деякий час партизанив. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950–1951 pp. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 pp. – у Львівському педагогічному інституті; потім – у Вищій партійній школі в Москві (1953–1956 рp.). Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди».

У 1981 р. роман у двох книгах «Біль і гнів» був відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка. Письменник переконує, що війну перемогло саме народне життя. «Болем і гнівом» А. Дімаров стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою величну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір'я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім нехитру селянську їжу. «Отой шолом і привернув увагу військових. Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу. А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю». У цьому «просто варила картоплю» і є весь Дімаров як мислитель і як художник.

Своє фронтове життя А. Дімаров згадує так:

Чотири роки у дорозі,

Чотири роки на війні.

Не раз в затаєній тривозі

Тужили рідні по мені.

Не раз живого хоронили

І не чекали на листи.

А я – з могили до могили,

А я – із кулями на ти.

Письменницька праця складалася не зовсім так, як мріялося. А все через те, що писав у своїх творах життєву правду, про українських людей, зображував їхні долі в реальних умовах. Бо ж Правда для Анатолія Дімарова – синонім життя. Насамперед мова йде про його романи «І будуть люди» (1964) та «Біль і гнів» (у 2-х книгах у 1974 та 1980 рр.) – історичну епопею про український народ, його долю у XX столітті. Як результат – з обох творів вилучено близько 300 сторінок (майже ціла книжка!).

«Коли писав свої спогади дитинства про голод 1932–1933 років у романі «І будуть люди» (1964 рік) у мені внутрішній цензор сидів: не згадав, що мій батько – куркуль і моє прізвище – не Дімаров, а Гарасюта.... На початку роботи над цим твором визрівав задум написати історію українського народу з кінця ХІХ століття аж до хрущовської «відлиги». Але про голод не можна було згадувати (хоч я згадав), про розкуркулення – також, про репресії – у жодному разі. Повсюди так звані червоні прапорці перестороги. І було ж мені непереливки за «І будуть люди»! Тодішньому генеральному прокуророві надійшла заява з вимогою судити мене показовим судом за цей роман. До речі, він таки вийшов друком, але з великими суттєвими виправленнями (посприяв тому секретар парторганізації Спілки письменників Микита Шумило). І тільки до мого 85-літнього ювілею його вперше надрукували повністю! А в кінці книжки поміщено уривки із тих нищівних рецензій, щоб читачам було зрозуміло, в яких жахливих умовах письменникам доводилося хоч трохи казати правду».

Здається, Дімаров завжди ходив по лезу бритви, немовби за нього змагалися смерть і життя. Ласкаві доля (чи мамині молитви, чи неймовірної сили ждання-виглядання його з фронтів вірної дружини Євдокії Нестерівни, чи невситима молодеча жага залишитися на цьому світі й зробити щось для нього добре) вберегла його від фашистської кулі. На повоєнній Волині, куди Анатолій Андрійович був направлений на журналістську роботу, йому судилася незбагненно-випадкова зустріч із бійцями Повстанської армії; та зустріч могла стати фатальною для вчорашнього радянського визволителя, але минулося. Пізніше, уже в Києві, на посаді головного редактора «Радянського письменника» А. Дімаров став об’єктом шаленого цькування й паплюження за те, що відмовився друкувати бездарну п’єсу І. Тельмана. Одне слово, плакав за Дімаровим «вовчий білет». Проте, знов минулося.

Переклади його творів видавалися за кордоном – у Франції, Болгарії, Чехословаччині, Австралії, Канаді. Та в жодній з цих країн він не побував, хоча його туди запрошували – був, як тоді говорили, «невиїзний». Дізналися, що Дімаров, як і інші письменники, матеріально підтримували опальних тоді Миколу Лукаша та Івана Дзюбу.

Письменник перманентно заперечує свою вчорашню літературну практику, постійно втікає від себе вчорашнього і йде до нового – вірші, нариси, романи, роман-епопея, містечкові, сільські історії…

Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» – сільські, містечкові, міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась у поліському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це й трапляється в усіх відстояних сільських громадах, «породичалися» з більшістю людських цнот і вад, зігріваючи і караючи ними не лише сусідів, а й самих себе. Ці соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли Уляни Кашук» (1978), – вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А. Дімарова «Сільські історії» (1987). Більшість її персонажів – теж люди літні, їм довелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові – насильницькій смерті, яка в роки війни сліпо й легко косила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше. І часто через те, що боялись вони передусім не її, а осуду власної совісті.

Посутньо про таке, як на війні, але безкровне вже прорідження реліктово «чистих» народних натур, їхнє поступове струхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в духовно пісному ґрунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у книжках «Містечкові історії» (1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Обидві вони густо населені людьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про кризу цінностей, що їх держава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з іншого – чи не щодень ігнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижились, аби врешті-решт стати разом з їхніми носіями нікому не потрібними. А бува, й офіційно переслідуваними, як це сталося з молодим робітником («Термінальна історія»): боротьбою з приписками він тільки того й добився, що судової справи проти себе.

Таку ж неможливість пробитися бодай до здорового глузду, який подеколи підміняв усунуту з офіційних установ совісність, ілюструють трагічні історії доведеної до самогубства школярки («Дітям до шістнадцяти»), котрій її ж учителі грубо інкримінували розпусту; або молодого зятя, який прийшов у сім'ю нареченої з крилами, але під тиском міщанського пресу мусив їх потайки пообтинати («Крила»). Головні мотиви «Міських історій» Анатолія Дімарова, це – людина у всьому розмаїтті відносин з оточуючим світом. Навіть за загальним пафосом повісті, що увійшли до «Міських історій», фіксують різні зрізи дійсності: комічні («Роман», «Білі троянди, червоні троянди...»), трагічні («Лунохід і Квазімодо», «Дітям до шістнадцяти», «Симон-різник», «Попіл Клааса»), фантастично-умовні («Крила»). Але найбільше тут творів, які стикують у собі взаємопротилежні начала, зображують людину в такому поєднанні почуттів і суперечностей, що годі шукати однозначної відповіді на запитання «хто є хто»: «Квартира», «Мама Люба», «Кримінальна історія», «Жизнь є жизнь», «До сина», «Медалі», «Дзвони», «Боги на продаж». «Міські історії» спонукають до серйозних роздумів, які ж причини тих моральних деформацій, свідками котрих ми є останнім часом, які сили змушують людину забувати такі важливі моральні імперативи, як добро, благородство, милосердя. Досліджуючи ці причини, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці болючі питання.

У повісті «Боги на продаж», якою завершується книга, письменник звертається до історії. Твір цей – жорсткий аналіз становлення підлості в людині, художнє дослідження того, як під впливом жахливих обставин тоталітарної диктатури, «класового підходу» відбувалося перетворення чистої дитячої свідомості на свідомість батькопродавця, що незмивним тавром лягає на совість людини, призводить до моральної деградації, робить злою, жорстокою, зловтішною, такою, яка ненавидить усіх навколо себе. А почалося все з «батькопродавця» Павлика Морозова, чи, радше, зі слів учительки: «...підніміть руки, хто вчинив би так, як Павлик Морозов!» І від того першого несміливого підняття руки – до письмової заяви-публікації в газеті: «зрікаюся батька як класово ворожого Радянській державі» – такий швидкий і короткий шлях. Викривлена свідомість і страх – це та могутня сила, на яку розраховував сталінізм – давала блискучі наслідки нівечення людської свідомості, перетворення особистості на «гада плазуючого». А потім – відмова й від заарештованої матері, конфлікт із сестрою, зрада нареченої. І так через ненависть до людей, через озлобленість, до останнього свого притулку, аж поки не прозвучали слова оповідача: «Коли ж ми опустили його нарешті до ями, і засипали землею, й завалили вінками, всі відчули дивовижну полегкість. Неначе виконали дуже неприємний обов'язок і тепер були вільні од нього». Яка оцінка людського життя може бути жахливішою, ніж ця? Але ж «продаж богів», торгівля совістю іншої оцінки й не заслуговує...

У «Божій карі» письменник пише про сьогодення, зокрема, про те, що ми, маючи моральних авторитетів, не дослухаємося до них. Одним словом, як писав Шевченко, «Якби ви вчились так, як треба...».

Анатолій Дімаров написав захоплюючі книжки для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Про хлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета», «Тирлик». В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться про плем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, ані ненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але доля звела одного з чоловічків із лікарем, який збирав серця померлих людей. Він і подарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колись байдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щоб врятувати хлопчика, який замерзає у лісі. Цим оповіданням письменник підкреслює, що тільки серце відрізняє справжню Людину від дерев'яного чоловічка, дає можливість насолоджуватись життям, навіть жертвувати ним заради іншої людини, що саме серце є справжнім багатством людської душі.

В часи незалежності змінилося відношення до тих письменників, які творили в радянський період. На думку А. Дімарова «…тих радянських поетів і прозаїків, які відважилися написати правду, переважно відправляли на Соловки. Але якщо у письменника, окрім таланту, була ще й совість, то він намагався хоч півправди написати. А таких було чимало! Молоді дуже часто закреслюють усіх, які творили до них. Згадайте, після 1917 року література також «починалася» з Маяковського і ніби не було до нього ні Пушкіна, ні Лермонтова, ні Толстого, ні Достоєвського... Те саме й зараз відбувається. Але ж не можна гамузом все перекреслювати! На мою думку, драма полягає ще й у тому, що багато сучасних українських прозаїків та поетів мавпують західних. Причому мавпують як: на Заході тим чи іншим напрямом вже давно «перехворіли», а у нас він подається як досягнення... Отже, я до всього цього ставлюся по-філософськи. Час – справедливий суддя і все розставить на свої місця».

«Знаєте, за часи незалежності я не отримав жодної копійки гонорару, хоч мої твори й видавалися (замість гонорару одержував свої книжки). Проте я безмежно щасливий, що можу писати правду!» – так говорить письменник про свою працю.

Не зважаючи на поважний вік, А. Дімаров радо зустрічається зі своїми земляками. Анатолій Андрійович, хоч і живе у Києві, але пишається своїм миргородським корінням і з гордістю зазначає: «Миргородщина – у моєму серці».

Євдокія Несторівна Дімарова, відома написанням автобіографічних повістей «Дівчата без наречених», «Асистенти, аспіранти, доценти», «Неспокійна моя доля», є супутницею по життю й водночас «головним цензором» Анатолія Андрійовича, як він її називає з усмішкою.

Анатолій Дімаров продовжує писати, хоча і має вже величезний літературний доробок. Із-під пера письменника продовжують з'являтися нові оповідання, що друкуються на сторінках провідних українських видань.

Зазвичай у старовинних монастирях є один-два старці, які уособлюють цілу епоху. І послушники прагнуть якомога більше у них перейняти. Так і з Анатолієм Дімаровим: хтось вважає його своїм учителем (йому й досі носять рукописи читати перед тим, як віддати їх у видавництва), інші – другом, а ще хтось, як і він, хворіють на «кам’яну хворобу», тобто колекціонують каміння. Але всі багатозначно називають Анатолія Андрійовича — «тесаний із каменю».

У відомого українського письменника дві життєві пристрасті – це, власне, його творчість і ... колекціонування каміння. І вони настільки гармонійно поєдналися в його житті, що у творах письменник не раз звертається до теми каміння (зокрема, в повісті «Вершини», «Поемі про камінь»), а в колекціонуванні каменів – до творчості.

Щодо іншої незвичайної пристрасті письменника. Його захоплення мінералами почалося ще в далекому 1955 році на кримському Кара-Дазі. Пізніше були – Ала-Тау, Алтай, Забайкалля, Кавказ, Памір, Тянь-Шань, Урал... За словами письменника, його охопила «кам'яна лихоманка». І він вважає цю «хворобу» невиліковною. Робочий кабінет Дімарова схожий на геологічний музей. Тут різнобарв'я агатів, сердоліків і сардоніксів повсюди: на поличках, столі, в шафах. На стінах – картини в камені, які Анатолій Андрійович творить власноруч. Крім того, письменник має велику колекцію прикрас з різноманітним камінням, яке він у свій час привіз з далеких гір.

Письменник був знайомий із багатьма літераторами, багато з них залишилися друзями на все життя – Григір Тютюнник, Віктор Міняйло, Василь Земляк, Борис Харчук, Олександр Ковінька, Павло Загребельний, Юрій Мушкетик та багато інших. Прихильно до творчості А. Дімарова ставились Григорій Штонь, Михайло Слабошпицький, Микола Жулинський, Віталій Дончик, Григорій Сивокінь. У незалежній Україні Дімаров приятелює з письменниками: Віталієм Карпенком, Павлом Щегельським. Захоплюється поезією Ліни Костенко, Володимира Базилевського, Леоніда Талалая, Віктора Баранова, Петра Перебийноса.

Він дуже багато читає. Найбільш цікаві письменнику талановиті Галина Тарасюк і Софія Майданська, Віктор Баранов і Василь Шкляр, Іван Дзюба.

А. Дімаров бере активну участь у багатьох соціальних гуманітарних патріотичних програмах: виступає на зборах письменників, зустрічається зі школярами, студентами, переможцями на конкурсах української мови, дає розлогі інтерв’ю журналістам.

Дімаров з тих письменників, що не ганяються за винятковими темами й сюжетами, виграшними сьогодні і забутими завтра, їх цікавить головне – феномен людини, «пригоди її душі», психологічний стан і соціальна поведінка. Тому й не стали одноденками його романи, повісті, оповідання, написані і десять, і двадцять, і тридцять років тому. А цикли сільських, містечкових та міських історій уже можна вважати класикою української літератури – так багато в них нев’янучої художньої краси, живих, самобутніх характерів, співчуття до людського горя і щирої радості від торжества добра над злом. А, крім того, ще й неповторний дімаровський гумор – не роблений, а природній, органічний, такий, що виникає ніби сам собою.

Попри поважний вік, він залишається молодий душею, ясний розумом, приязний до добрих людей

За останні роки устиг написати книжки «Прожити й розповісти (Повість про сімдесят літ)» у двох томах, «Самосуд», зблиски» та декілька повістей. Друкується в улюблених журналах «Березіль», «Київ». Після книги «Прожити й розповісти», що викликала справді добре відгоміння, він узявся за матеріал, за який давно вже мав би взятися. Адже всі його багатолітні мандри за камінням (у світі колекціонерів має таку ж авторитетну репутацію, як і в літературі) – це той матеріал, до якого він майже не торкався.

М. Слабошпицький писав: «Його читали мої батьки, читав і читаю я, виростаючи, мої – та й хіба лише мої? – діти. Хвалили, замовчували чи гудили його критики, але в цьому розумінні він лишався константою – з усіх українських письменників». Дімаров схожий на свої твори. А його твори на нього. Справді рідкісне, гармонійне поєднання.

Життя триває. Поки письменник живий – не розстається з пером. А скільки житимуть його твори, покаже час – цей найоб’єктивніший поціновувач творчості всіх літераторів.

Пропонуємо до вашої уваги коротенький твір письменника з повсякденного життя:


Гонорар

За роки незалежності я написав п’ять книжок, не одержавши за свою каторжну працю копійки щербатої. Добре, що за кордоном знаходилися спонсори, які й фінансували видання цих книжок, окрім гонорарів, звичайно. А то жодна книга моя не побачила б світу: наші скоробагатьки презирливо гнуть кирпу, коли книжка не на «русском».

А тепер ближче до діла.

Три місяці тому я зламав праву руку. Де мене чорти не носили, на які гори не видирався – од Тянь-Шаню аж до Паміру, – повертавсь неушкоджений. А тут Богові ввірвався терпець, і я біля дому, перед порогом, так брязнувсь об асфальт, що й пальці повискакували.

Ну – рентген, ну – гіпс од ліктя до кінчиків пальців, ну – замість правиці біла балабуха, що я її мусив шість тижнів вичичикувати.

А тут дружина зібралася на Лісовий базар, і я ув’язався за нею: хоч лівою допоможу щось піднести.

Доїхали, стали виходити з метро, дружина зупинилася коло бабусь, що торгували всякою всячиною на сходах. А мене – то один, то інший штовх, штовх боляче в лікоть! Терпів, терпів я та й вирішив піднятись до виходу і вже там почекати дружину.

Піднявсь, об одвірок обперся, звично правицю причучикую лівою.

Коли – тиць щось холодне в долоню. Глянув: бабуня віддаляється, хрестячись. Розтиснув долоню: двадцять п’ять копійок.

Не став наздоганяти стару та переконувати, що я не жебрак. Діждався дружини й подав їй монетку:

– Тримай мій перший за роки незалежності гонорар. Перший та, мабуть, і останній. Гіпс знімуть – з чим я під церкву ходитиму?


^ Список використаної літератури


Дімарова Є. Він – моя доля: уривки із спогадів дружини класика А. Дімарова / Є. Дімарова // Літературна Україна. – 2007. – 17 травня. – С. 4.

Дімарова Є. Неспокійна моя доля : спогади / Є. Дімарова. – К. : Щек, 2007. – 255 с.

Малімон Н. Анатолій Дімаров: до війни ми не знали слова «оборона», нас учили наступати / Н. Малімон // День. – 2009. – 26 червня. – С. 28.

Слабошпицький М. Нам на нього пощастило: про Анатолія Дімарова, який схожий на свої книги / М. Слабошпицький // Літературна Україна. – 2002. – С. 6.

Слабошпицький М. Один із багатьох уроків : до 85-ліття Анатолія Дімарова / М. Слабошпицький // Літературна Україна. – 2007. – С.1, 4.

Тільки правда, і нічого більше: Анатолій Дімаров // Шевченко А. Треба Вкраїни. Силуети українських письменників і митців. Гумористична пауза. Облога. Триптих з епілогом. – К. : Деміур, 2007. – С. 121–122.

Зміст


«І проспівав йому жайворонок в рідному краї» 1

(Cценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика,

прозаїка, байкаря Є. Гребінки (до 200-ліття від дня

народження))


«Поетичний зорепад А. Малишка» 8

(Матеріали літературно-мистецької години, присвяченої

100-річчю від дня народження А. Малишка)


«Гуси-лебеді над його життям» 15

(Матеріали до літературної години, присвяченої 100-річчю

від дня народження М. Стельмаха)


«Я все життя збираю людські долі» 20

(Матеріали до літературного калейдоскопу, присвяченого

90-річчю від дня народження А. Дімарова)


Письменники, діячі культури – ювіляри 2012 року : метод.-бібліогр. матеріали на допомогу бібліотечним працівникам / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; укладач Н. В. Фесенко – Суми, 2012. – 27 с.


1   2   3



Схожі:

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика iconПро відзначення в Білопільському районі у 2012 році Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні Відповідно статей 2, 6, 13, 39 Закону України «Про місцеві державні адміністрації»
Од «Про відзначення в Сумській області у 2012 році Дня скорботи І вшанування пам’яті жертв війни в Україні», з метою вшанування подвигу...

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика iconРозпорядження від 23. 12. 2009 р №677 м. Луцьк Про вшанування пам’яті загиблих у війні в Афганістані
У зв’язку з 30-ю річницею введення радянських військ в Республіку Афганістан, з метою вшанування пам’яті воїнів – учасників бойових...

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика iconРозпорядження від 16. 06. 2010 №286 м. Луцьк Про вшанування пам’яті жертв розстрілу в’язнів у Луцькій тюрмі з метою вшанування пам’яті жертв розстрілу в’язнів у Луцькій тюрмі 23 червня 1941 року
Затвердити план заходів з вшанування пам’яті жертв розстрілу в’язнів у Луцькій тюрмі згідно з додатком 1

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика iconРозпорядження від 01. 07. 2008 №557 м. Луцьк Про вшанування пам'яті Степана Бандери з метою вшанування пам'яті провідника оун степана Бандери
Відділу земельних ресурсів (Лихограй Т. Г.) до 10. 07. 08 подати пропозиції щодо виділення земельної ділянки для встановлення пам'ятника...

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика iconПро проведення в районі Дня скорботи і вшанування пам’яті жертв війни в Україні
З метою вшанування пам’яті полеглих у роки Великої Вітчизняної війни та належного проведення в районі Дня скорботи і вшанування пам’яті...

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика iconРозпорядження від 13. 05. 2010 №229 м. Луцьк Про День пам’яті жертв політичних репресій
З метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги громадськості до трагічних подій в історії України...

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика iconРозпорядження від 23. 03. 2010 №133 м. Луцьк Про вшанування пам’яті загиблих на теренах історичної Холмщини
З метою належного вшанування пам’яті загиблих під час масового винищення українських сіл на теренах історичної Холмщини

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика iconСценарій вечора пам'яті до Дня чорнобильської трагедії
Оо тис наших співвітчизників І жителів інших держав: Білорусії та Росії. Серед них І ті, хто захистив світ від страшної біди ціною...

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика iconРозпорядження від 23. 11. 2010 №555 м. Луцьк Про День пам’яті жертв голодоморів у зв’язку з 77-ми роковинами Голодомору 1932-1933 років в Україні, з метою належної організації заходів до Дня пам’яті жертв голодоморів
Затвердити план заходів щодо вшанування пам’яті жертв голодоморів згідно з додатком 1

Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика iconУкраїна луцький міський голова розпорядженн
Українського народу, вшанування пам'яті захисників Вітчизни та у зв'язку з 89-ю річницею героїчної загибелі юнаків у бою під Крутами,...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©lit.govuadocs.com.ua 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи