Тема: Празька поетична школа icon

Тема: Празька поетична школа




НазваТема: Празька поетична школа
Сторінка2/4
Дата конвертації18.03.2013
Розмір0.49 Mb.
ТипДокументи
джерело
1   2   3   4
1. /празька школа.docТема: Празька поетична школа

ОЛЕКСА СТЕФАНОВИЧ

Стефанович Олекса народився 5 жовтня 1899 р. в селі Милитині Острозького повіту на Рівненщині в родині священика. У 1919р. закінчив Житомирську семінарію. В 1922р. емігрував, навчався на філософському факультеті Карловського університету в Празі, а згодом відвідував літературно – мистецькі курси Українського вільного університету. У 1944р. жив Міттенвальді (Німеччина), з 1949р – у м. Буффало (США) де й помер 4 січня 1970р.

Був членом літературного угруповання „празька школа”. Його лірика неоромантично – символічного характеру продовжує традиції раннього українського модернізму, започаткованого М. Вороним, П. Чупринкою захоплює енергійністю, вишуканістю ритмомелодикою. Автор поетичних збірок „Поезії” (1927), „Зібрані твори”(1975) включають недруковані за життя поета його збірки „Кінецьсвітиє” та „Фрагменти”.

У 1914 році закінчив духовну школу в Клевані на Рівненщині. В 1928 – 1930 рр. відвідував також виклади на філософському факультеті Українського Вільного університету. Жив з принагідних заробітків, найчастіше з приватних лекцій, з праці у різних видавництвах, як вихованець хворих дітей тощо.

Уже перші надруковані на початку 20 х років XX ст. , вірші О. Стефановича. привернули увагу літературних кіл української еміграції у тогочасній Чехословаччині. Згодом він зажив слави одного із найталановитіших поетів празької школи., але його замкнутість, само ізольованість і очевидно, особлива вимогливість і не дали змоги помножити її , самоутвердитись уже в новій, другій еміграції, де він жив більш, ніж скромно. Опинившись фактично поза літературним життям української громади, на Україну оригінальна поезія О. Стефановича не дійшла, не мала тут жодного відгуку й визнання .

За цими, зовні скупими фактами життя О. Стефановича приховане велике й напружене, інтелектуальне життя поета, яке реалізувалося у його натхненній поетичній спадщині. Друкуватися О.Стефанович почав 1923 р . в українській емігрантській пресі – журналах „Нова Україна”, „Веселка”, „Український студент”, „Студентський вісник”.

Батьки готували сина до духовної кар’єри. Волинська духовна семінарія була російськомовним навчальним закладом і не дала майбутньому поетові ані найменших знань української мови та літератури.

Любов до рідної мови він успадкував від батька – українця та селянського оточення. Потрапивши в еміграцію, О. Стефанович уже зробив свій вибір : Україна, її воля й державність. У Празі опинився в середовищі української інтелігенції, яка гуртувалася навколо українського вільного університету, Української господарської академії в Подєбрадах та інших, культурних і видавничих центрів. У Празі тоді жили й працювали відомі українські письменники О. Олесь, С. Черкасенко, Є. Маланюк, О. Ольжич та інші письменники, які й сприяли тому, що молодий О. Стефанович став поетом, посів одне з провідних місць серед празької групи.

Перші друковані твори О.Стефановича ще позначені символістською поетикою й образністю. Барвисті, соковиті, переважно краєвиди рідної Волині, картини селянського достатку. Осінь у Стефановича персоніфіковано в образок то княгині Люди, гожої господині, смуглолицьої молодиці з круглими синіми очима, то сумної влади, поруч із ліричним настроєм – реалії тогочасного життя.

Найвищим злетом української державності в розумінні поета є княжа доба, а вже її відлунням стали козацькі часи й українська революція 1917 – 1920 рр. Свідок і учасник вікових визвольних змагань українців для О. Стефановича – золотоверхий Київ над Дніпром, якому присвятив одну з перлин своєї лірики – вірш „Київ”(1937).

Невелика за обсягом, але вагома за змістом і образно стильовими пошуками поезія О. Степановича помітно розширює й збагачує новітній поетичний контекст, заповнюючи ще одну прогалину українського поетичного всесвіту.

Як срібно скрізь! Куди не кинь,

Усе виблискує іскриться...

Як чисто може засвітиться

Земне в небесну голубінь!

Душа окрилена, окріпла:

Кому славу свою пошлю?!”

Не день в саду моїм, а шлюб

Блакиті ясної і срібла.


Сонет

Із  Подєбрад  до  Праги  і  назад,  
Щоб  завтра  знов  полинути,  як  птиця,  
Якій  ніде  надовго  не  спуститься,  
Якій  простір  і  вітер,  а  не  сад.  

Хай  вигнання  часами  у  стократ  
Бува  темніш  і  тяжче,  ніж  темниця,  —  
Іще  ясніш  і  різьбленіше  сниться  
На  чорнім  тлі  золотоверхий  град.  

Давно  душа  подружена  з  піснями  —  
І  виться  б  їм  над  ночами  і  днями,  
Але  мудріш  од  співу  німота  —  

Владніше  струн  уміє  вона  звати  
У  висоту,  де  світиться  мета  
І  віє  дух  офіри  і  посвяти.  



ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ


Олег Олександрович Кандиба (справжнє прізвище) — поет, публіцист, політичний діяч. Син Олександра Олеся. Народився 8 липня 1907 р. у Житомирі. Після поразки УНР разом з родиною залишив Україну. Навчався в Карловому університеті в Празі та Українському вільному університеті, працював у Гарвардському університеті (США). З часу виникнення ОУН стає одним з найактивніших її членів, згодом — заступником голови Проводу ОУН. Брав активну участь в політичних подіях того часу, зокрема в обороні від угорських фашистів Карпатської України (1939). Належав до кола поетів-«вісниківців» (Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олена Теліга, Юрій Клен). Збірки поезій Олега Ольжича «Рінь» (1935), «Вежі» (1940), «Підзамчя» (1946) характеризуються досконалістю мистецької форми, посиленим історіософським началом. Минуле поет завжди проектує на сучасність, осмислює його як невід'ємну складову сьогодення. Після початку другої світової війни продовжував свою діяльність в Україні, а оскільки це викликало незадоволення німецьких окупаційних властей, то Олег Ольжич змушений був працювати в підпіллі.

Загинув у фашистському концтаборі Заксенгаузен 10 червня 1944р.

 Ольжич один із псевдонімів Олега Кандиби (М. Запоночний, Д. Кардаш, К. Костянтин, О. Лелека), син Олександра Олеся, народився 8 липня 1907р. у Житомирі. Навчався в Пущі-Водиці під Києвом, проте середню освіту йому довелося здобувати у Празі. У 1923p. він, виїхавши разом з матір'ю з України, охопленої чадом класової ненависті, в Берліні нарешті зустрівся з батьком, який перед цим склав обов'язки повпреда УНР у Будапешті. Невдовзі родина Кандиб переїхала до Горніх Черношинець під Прагою.

Ольжич став студентом Карлового університету, водночас навчався в Українському вільному університеті. У 1929p. написав дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини». Перед ним відкривалися двері науки, він брав участь у багатьох археологічних розкопках, зокрема на Балканах. Працюючи в Гарвардському університеті (США), у 1938р. заснував там Український науковий інститут.

Але Ольжичу судилася інша доля. Коли виникла ОУН, він стає одним з найактивніших її членів, керівником культурного сектора, а згодом — заступником голови проводу ОУН. За дорученням цієї політичної організації Ольжич брав участь у проголошенні демократичної Карпатської України, очоленої А. Волошиним, знищеної 14 — 15 березня 1939р, угорськими фашистами у змові з Гітлером. Поет навіть потрапив до хортистської тюрми.

У 1940 р. стався розкол ОУН. Ольжич, належачи до фракції мельниківців, під час другої світової війни очолив відділи ОУН на Правобережжі України, зокрема в Києві, був одним із фундаторів Української національної ради (5 листопада 1941p.), якою керував економіст М. Величківський. Оскільки рейхскомісаріат наприкінці 1941 р. заборонив діяльність ОУН, то вона перейшла у підпілля, переїхавши до Львова. Тут він одружився з дочкою літературознавця Л. Білецького Катериною (Калиною). Проте подружнє життя було недовгим. Заарештований гітлерівцями, Ольжич потрапив до концтабору Заксенгаузен, де 10 червня 1944р. був закатований гестапівською трійкою (Вольф, Вірзінг, Шульц).

Олег Ольжич — яскравий представник дітей першої еміграційної хвилі, які спромоглися не лише зберегти, а й примножити пасіонарну енергію українського народу, зруйновану на Наддніпрянщині (репресії, голодомор, вигублення культури). «Хай воскресне столиця Андрія, Дух вояцький в народі!» — такою метою і жив Ольжич, як і його покоління за межами Батьківщини. Його вірші, пройняті цією ідеєю, друкувалися на сторінках емігрантської періодики, здебільшого у редагованому Д. Донцовим львівському журналі «Вісник» поряд з поезіями Є. Маланюка, Л. Мосендза, Олени Теліги, згодом Юрія Клена. Відтак поети отримали умовну назву «вісниківської квадриги».

Збірки Олега Ольжича «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940), «Підзамчя» (1946) відмінні як за змістом, так і за формою. Першій та останній властива витонченість поетичного стилю, інтелектуальна напруга, в якій вчувається почерк ученого. Проте вірші живилися чистим ліричним джерелом, у них немає сухого сцієнтизму. Друга — пронизана імпресіоністичним спалахом почуттів, позначена яскравою тенденційністю політичного гасла. Водночас три книжки мають спільну рису: підкреслену історіософічність, де минуле і сучасне витворюють складну й нерозривну проблему. Фах археолога чи не найбільше виявився у збірці «Рінь», історія тут постала як жорстоке самоствердження чи фатальна розірваність, і лише зрідка спалахувала світла тональність естетизованого первісного гомеостазу («Наше плем'я не є велике», або «Скільки сонця ллється на землю...»).

Багата на драматургію думки й почуття, лірика Ольжича ощадна в художніх засобах, тяжіє до класично випрозореної форми. Саме в цьому він стояв чи не найближче з-поміж «вісниківської квадриги» до київських «неокласиків» і, до речі, цього не приховував.

За аскетичною афористичністю строф лірики Ольжича постає напружена думка борця, що простує над прірвою екзистенційності до великої мети. Все це на повен голос пролунало у «Вежах», де замість заглиблень в історію відчувається гаряче дихання сучасності, риторичні формули-гасла відтворюють атмосферу тривоги й готовності до боротьби. Помітне місце у збірці посідала поема-хроніка «Городок. 1932», де йшлося про суворе життя українських підпільників за умов дифензиви. Друга частина «Веж» складає цикл «Незнаному воякові» — своєрідна естетизована політична програма українського підпілля тих літ. Виступаючи з прямим осудом безперспективної інерції українства, Ольжич закликає не примирятися з принизливим животінням раба.

«Підзамчя» — посмертна збірка Ольжича, хоча він її підготував ще 1940р. Вона синтезувала творчі пошуки поета часів «Ріні» та «Веж», засвідчила високу культуру його художнього мислення, схильність до філософських узагальнень духовної дійсності, її драматичних колізій. Поета завжди цікавили горді й нескорені постаті («Муки св. Катерини», «Пророк»). Його лірика — це сповідь воїна, відкритого й чесного в бою, який чітко усвідомлює, що тільки ціною власного життя прокладається шлях до свободи, до виборення права бути органічним складником генетичної пам'яті народу («Триптих»).

 


ОЛЕНА ТЕЛІГА

 Народилася Олена Теліга 21 липня 1906 року в Еллінському під Москвою в родині талановитого інженера-гідротехніка Івана Опанасовича Шовгеніва. Десятирічною дівчинкою жила у родичів батька на Харківщині, виходця із Слобожанщини ( с. Кам’янка Куп’янського повіту Харківської губернії). Пізніше Олена згадувала: “...Батько, як інженер, їздив по різних кінцях Росії і тягав нас за собою. Лише літо, і то не часто, ми проводили на рідній для батька Харківщині...”.

Родина переїхала до Києва 1918 року. Іван Шовгенів став професором Київського університету, був урядовцем Української Народної Республіки. Олена вступила до приватної гімназії, в якій врешті вивчила українську мову. Встигла полюбити Київ – чудові парки, схили над Дніпром і сам Славутич. Щоденну роботу виконувала жваво й охоче, думаючи про те, яке чудове життя, скільки всього цікавого чекає її попереду.

Але цей час був бурхливий на воєнні події. Батько, оформивши відпустку до Вінниці, виїхав зі старшим сином із Києва, думав – на два тижні, а виявилося – назавжди. В еміграції став першим ректором Української господарчої академії в Подєбрадах.

В Києві залишились дружина і двоє дітей без засобів до існування. І тільки в липні 1922 року вони змогли переїхати до батька. Невеличке курортне містечко Подєбради в Чехії стало одним із осередків культурного життя української еміграції.

Олена навчалася в гімназії та трудовій школі у Києві, потім на історико-філологічному відділенні Українського педагогічного інституту в Празі.

У Чехії Олена познайомилася зі студентом агрономічно-лісового факультету Української господарчої академії Михайлом Телігою, родом зі станції Охтирської на Кубанщині. Він походив із давнього козацького роду, добре володів українською мовою, майстерно грав на бандурі, знав безліч народних пісень. Олена покохала славного кубанського козака. Першого серпня 1926 року доля звела їх разом у шлюбі, і до кінця життя вони пронесли у своїх серцях щиру любов до України.

З 1929 року О.Теліга учителювала у Варшаві, співробітничала у “Віснику” Д. Донцова. На його сторінках друкувала переважну більшість своїх творів. Вважалася найталановитішою серед тодішніх українських поетес.

У 1939-1941 рр. у Кракові Олена Теліга очолила літературно-мистецьке товариство “Зарево” і під керівництвом Олега Ольжича працювала в організації українських націоналістів.

22 жовтня 1941 року Олена Теліга прибула до окупованого німецькими загарбниками Києва, де, незважаючи на небезпеку, взяла участь у заснуванні Української національної ради. Створила “Спілку українських письменників”, заснувала і редагувала журнал “Літаври” (1941-1942), який знаходився під постійним наглядом фашистів. Сіючи зерна національної свідомості, О.Теліга не опублікувала жодного панегірика гітлерівцям. Це не могло не викликати підозри фашистів.

Німецьке командування боялося саме таких українців, які прийшли до Києва з еміграції, бо вони були найактивнішими пропагандистами національної ідеї. Над Телігою та її соратниками нависла смертельна небезпека. Олені пропонували піти у підпілля, але вона відмовилася: “Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу...”.

Вранці 9 лютого 1942 року, коли вона прийшла до Спілки, на неї вже чекали гестапівці. Це був її свідомий вибір, це був її шлях, який вона пройшла до останнього подиху.

Один з німецьких катів потім скаже: “Я ще не бачив чоловіка, щоб так героїчно помирав, як ця гарна жінка”.

О. Теліга віддала своє життя за те, щоб українці жили у своїй державі й були вільним народом.

З того часу, як у 1947 р. О. Ждановичем вперше було зібрано й опубліковано творчу спадщину О.Теліги “Прапори Духа. Життя і творчість О.Теліги”, про неї було написано і видано понад 350 наукових, художніх і публіцистичних праць. У Канаді поставлена драма Катерини Штуль “Поворот”, що надзвичайно добре представляє характер Теліги і події, які передували її арешту.

Іменем Теліги у Києві названо вулицю, бібліотеку, дві школи, школу у Феодосії.

У 1993 р. було створене Всеукраїнське жіноче товариство ім. О.Теліги, яке заснувало Міжнародну літературно-мистецьку премію імені Олени Теліги. Вечори пам’яті поетеси традиційно відбуваються в українських містах і селах.

У 50-у річницю розстрілу у Бабиному Яру Олені Телізі та 620-ти розстріляним членам ОУН було поставлено дерев’яний православний хрест. Біля нього щорічно у лютому відбуваються мітинги і поминальні панахиди.


 Не  треба  слів.  Хай  буде  тільки  діло.  
Його  роби  —  спокійний  і  суворий,  
Душі  не  плутай  у  горіння  тіла,  
Сховай  свій  біль.  Стримай  раптовий  порив".  

Але  для  мене  —  у  святім  союзі  
Душа  і  тіло,  щастя  з  гострим  болем.  
Мій  біль  бринить.  Зате,  коли  сміюся,  
І  сміх  мій  рветься  джерелом  на  волю.  

Не  лічу  слів.  Даю  без  міри  ніжність.  
А  може  в  цьому  й  є  моя  сміливість:  
Палити  серце  —  в  хуртовині  сніжній,  
Купати  душу  —  у  холодній  зливі.  

Вітрами  й  сонцем  Бог  мій  шлях  намітив,  
Та  там,  де  треба,  я  тверда  й  сувора:  
О  краю  мій,  моїх  ясних  привітів  
Не  діставав  від  мене  жодний  ворог.  

ЧОЛОВІКОВІ

Не  цвітуть  на  вікнах  герані  —  
Сонний  символ  спокійних  буднів.  
Ми  ввесь  час  стоїмо  на  грані  
Невідомих  шляхів  майбутніх.  

І  тому,  що  в  своїм  полоні  
Не  тримають  нас  речі  і  стіни,  
Ні  на  день  в  душі  не  холоне  
Молодече  бажання  чину.  

Що  нам  щастя  солодких  звичок  
У  незмінних  обіймах  дому  —  
Може  завтра  вже  нас  відкличе  
Канонада  грізного  грому.  

І  напружений  погляд  хоче  
Відшукати  у  тьмі  глибокій  
Блискавок  фанатичні  очі,  
А  не  місяця  мрійний  спокій.  

ЮРІЙ ДАРАГАН


Юрій Дараган – перший поет, в якого виразно окреслився комплекс ідей і почувань, характерний для „пражан”.

Він народився в Єлизаветі на Херсонщині 16 березня 1894 року. Його мати – грузинка за походженням, хоч і відірвана була від рідного краю, зуміла прищепити синові любов до прекрасної і гордої землі предків і водночас виплекати в ньому любов до України, що доводилась йому рідною землею по батьковій лінії.

Формування світогляду Ю. Дарагана відбувалось у складних умовах часу. Навчання у Тираспольському училищі перервала перша світова війна - довелось іти на фронт. Служив підпоручником російської армії, після Лютневої революції 1917 року став сотником Української армії – спочатку був командиром кулеметної сотні в Житомирській військовій школі, а відтак - старшиною Кам’янецької школи.

Після розгрому українського Січового стрілецтва Ю. Дараган у числі багатьох інших був інтернований і перебував у польських таборах Вдовиць і Каліша для військовополонених. Тут і прийшла до нього непереборна жадоба творчості. У 1923 році Дараганові вдається вступити до Українського педагогічного інституту в Празі.

Юрій Дараган любив пейзаж, умів сприймати його своїм особливим зором. Навіть у передсмертному вірші „Прозорість” бачимо зв’язок яскравої поетичної палітри. Пейзаж його надихає, додає сил, чарує красою:

Знову під мереживо розквітлого ясмину,

Крізь ажуровість запашних кущів,

Веселий молодик серпом блищить,

Веселий молодик зійшов на зміну,

Ясмину мрії линуть до небес,

Тона води, зелені та блакитні,

Ви пам’таєте колись у квітні?

Ви пам’ятаєте конвалії та боз?

Зарожевійте трунки, оживіть –

Інакше більшість п’яного ясмину,

Що заховавсь без тями у шипшину,

Холодним сипом облетить.

Поезія Ю. Дарагана невелика за обсягом, але вона дає підстави для різнопланового аналітичного розгляду. Слід сказати, що Дарагана цікавила українська історія у найрізноманітніших її сюжетах.

Після поступлення до педагогічного інституту здавалось би, нарешті життєва фортуна на його боці. Але ж яка фортуна? Жити залишилося трохи більше двох років – точніше кажучи не жити, а щоденно згасати від туберкульозу.

Поет часто навідувався з Праги до Подєбрад, де студіювали його недавні бойові побратими. В Празі 1925 року вийшла єдина його збірка „Сагайдак”, яку відразу ж привітала критика і яка була 1965 році перевидана.

Власне, лише три – чотири останні роки життя Ю. Дарагана були найактивнішою порою творчості, коли писалися вірші збірки „Сагайдак”, які не тільки скрасили празьку школу української поезії, але й стали вагомим надбанням загальнонаціонального літературного доробку:

То я та віту, в дикім полі,

Отруйні стріли, сагайдак, -

Таким міцним солодким болем,

Наповнить їх смертельний знак...

Кому однаково цілунки,

Удари рани і вино...

Водно – густі червоні трунки,

Та кінь на руки на стегно!

Так пишно вмерти, ясно жити!

Ось білий Либідь – все вперед...

І раптом стрілами промитий,

Паде в зелений очерет.

Юрій Дараган, як і Євген Маланюк, був не тільки щирим прихильником таланту молодого П. Тичини, а й ревним пропагандистом його творчості, що робила великий вплив на тогочасну поетичну молодь. Отож, при вивченні поезії Ю. Дарагана не слід забувати про часом дуже глибинний, навіть приховуваний, а інколи й одверто показаний зв’язок з ритмічною вивершеністю віршів автора „Сонячних кларнетів”.

Окрему сторінку творчості Ю. Дарагана явила собою поема „Мазепа” (1924), у якій він спробував відтворити величину і трагічну сторінку часів Полтавської битви 1709 року.

До речі Юрій Дараган крізь усе своє життя поряд з українським проніс грузинське слово. Отже згодилося б сказати про тему Кавказу в поетовім доробку. Якими дорогами не водило б його емігрантське життя, Кавказ весь час являвся йому на очі, полонив душу:

Де зазирають в прірву скелі,

Де, як поема, барвний світ,

Над сном, маленької оселі –

Мов стрічка, синій оксамит.

І тільки гук прудкої річки,

Та дикий спів із верховини,

То з мінарету тужно кличе,

Старий і сивий муедзин.

Не знало, десь згорає сонце,

Прозорий день вже спопелів...

Зникають ніби в ополонці.

Намистах молдовських снів.

Можна думати, що кавказька тема розкоренилась би в Дарагановій поезії урізнобіч, якби не таке коротке життя. Він тільки-но виходив на дорогу, вглядався у літературні далі, але найчастіше лише вглядався, бо досягти їх, йти до них не було сил. Хвороба немилосердно точила поетове тіло, вбивала усі надії. Помер поет 17 березня 1926 року від туберкульозу.

Спадщина Юрія Дарагана, котра, як бачимо, сутністю своєї художньої справжності переживає час, пробивається на білий світ більш як із півстолітніх ув’язнень, щоб прорости на рідному грунті. Що ж, у ній зерна добірні – вони проростуть.

Як луна загубленого раю –

На дзвіниці відгукнувся дзвін,

І зірвалась біла – біла зграя,

Зграя білих – білих голубів...

1   2   3   4



Схожі:

Тема: Празька поетична школа iconЕміграційна література (огляд). «Празька поетична школа» української поезії та її представники. Є. Маланюк)
Ми познайомилися з творчістю письменників «Розстріляного відродження». Чому називають цей період «Розстріляним відродженням»?

Тема: Празька поетична школа iconТема: Київська поетична школа
Спецкурс «Нововведені імена у сучасних програмах з української літератури» (4 год.)

Тема: Празька поетична школа iconДокументи
1. /празька школа.doc

Тема: Празька поетична школа iconТема Поетична творчість Т. Г. Шевченка 1843 – 1847 р р. Особливості
Чим закінчилася перша спроба Тараса навчитись малярству? (Його забрали у дворові козачки)

Тема: Празька поетична школа iconКонспект уроку з української літератури у 10 класі підготувала учитель вищої категорії сзош№3 м. Дзержинська Дем’яненко Світлана Андріївна
...

Тема: Празька поетична школа iconТема. “Душею вільний, сонячний лицем ”. Маркіян Шашкевич — письменник, священик, громадський діяч. Літературний портрет Мета
Лишилася тільки вічна загадка часу, як свідчення важкої долі української літератури і тернистої путі її світочів, як нерозкрита тайна,...

Тема: Празька поетична школа iconСпеціальний загальноосвітній навчальний заклад
За час існування школа змінювала свою назву: школа №3, восьмирічна школа №4, неповна середня школа №4, загальноосвітня школа ні ступенів...

Тема: Празька поетична школа iconСценарій розроблено: Атабекова О. П., Федотова Т. В
Двомовна музично-поетична композиція, присвячена 65 річниці визволення України від німецько-фашистських загарбників

Тема: Празька поетична школа iconПрограмовий зміст
Тематичний захід до дня народження Лесі Українки «Поетична творчість доньки України» за участю дітей старшої, середньої груп та школярів...

Тема: Празька поетична школа iconТема: Ґудзики, їх різновиди та призначення. Технологія пришивання ґудзиків. Оздоблення аплікації та речей вжитку ґудзиками. Практична робота. Міні проекти «Сучасний дизайн речей повсякденного вжитку» Мета
Валінкевич Лідія Василівна, Новоград-Волинська спеціалізована школа з поглибленим вивченням окремих предметів і курсів «Школа сприяння...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©lit.govuadocs.com.ua 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи