Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп icon

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп




НазваЛекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп
Сторінка2/8
Дата конвертації09.01.2013
Розмір1.28 Mb.
ТипЛекція
джерело
1   2   3   4   5   6   7   8
^

Знехтуваний ризик має настільки малий рівень, що він перебуває в межах допустимих відхилень природного (фонового) рівня.

Прийнятним вважається такий рівень ризику, який суспільство може прийняти (дозволити), враховуючи техніко-економічні та соціальні можливості на даному стані свого розвитку.

^

Гранично допустимий ризик - це максимальний ризик, який не повинен перевищуватись, незважаючи на очікуваний результат.

Надмірний ризик характеризується виключно високим рівнем, який у переважній більшості випадків призводить до негативних наслідків.

На практиці досягти нульового рівня ризику, тобто абсолютної безпеки , неможливо. Знехтуваний ризик у теперішній час також неможливо забезпечити з огляду на відсутність технічних та економічних передумов для цього. Тому сучасна концепція безпеки життєдіяльності базується на досягненні прийнятного (допустимого) ризику.

^

Суть концепції прийнятного (допустимого) ризику полягає у прагненні створити таку малу безпеку, яку сприймає суспільство у даний час.

Прийнятний ризик поєднує в собі технічні, економічні, соціальні та політичні аспекти і є певним компромісом між рівнем безпеки й можливостями її досягнення.


Максимально прийнятним рівнем індивідуального ризику загибелі людини звичайно вважається ризик, який дорівнює 10-6 на рік. Малим вважається індивідуальний ризик загибелі людини, що дорівнює 10-8 на рік.

Фактично ми всі щодня приймаємо рішення про співвідношення ризику з вигодою. Як правило, ми згодні погодитись на відому долю ризику, як ціну за вибраний нами спосіб життя.

Все це дозволяє сформулювати аксіому про потенційну небезпеку діяльності:

будь-яка діяльність потенційно небезпечна.

Цей постулат є основним при розв'язанні одного із завдань безпеки життєдіяльності - ідентифікації небезпек.

Для того, щоби визначити серйозність небезпеки використовують категорії серйозності небезпеки (І катастрофічна, II критична, III гранична, IV незначна), які встановлюють кількісне значення відносної серйозності ймовірних наслідків небезпечних умов та рівні ймовірності небезпеки ( (А) часта, (В) вірогідна, (С) випадкова, (D) віддалена, (Е) неймовірна ), які є якісним відображенням відносної ймовірності того, що відбудеться небажана подія, яка є наслідком не усунутої або непідконтрольної небезпеки.

Для підвищення рівня безпеки використовується комплекс заходів та засобів. Для того, щоб надати перевагу конкретним заходам та засобам або в певному їх комплексу, порівнюють витрати на ці заходи та засоби і рівень зменшення шкоди, який очікується в результаті їх запровадження. Такий підхід до зменшення ризику небезпеки зветься управління ризиком.

Лекція 2



Фізіологічні особливості організму людини

1. Будова аналізаторів

1.1. Загальна будова і принцип дії аналізаторів

Людина, це дуже складна інформаційно-енергетична система, яка тільки на декілька відсотків складається з фізичного тіла і на 95% – з інформаційно-енергетичних шарів підсвідомості. Вона подвійна по своїй природі, як і навколишній світ, що складається з двох складових матеріальної (фізіологія) і духовної (психологія).

За мільйони років розвитку у людини виробилася природна система захисту від небезпек. В її основі лежить інформація від елементів зовнішнього середовища, яка надходить до людини при допомозі аналізаторів. Саме ними, як невидимими ниточками, людина зв'язана з навколишнім середовищем.

Через них здійснюється прийом і перетворення вхідних сигналів у внутрішні відчуття людини. Цей рівень вирішує тактичні задачі – забезпечення безпеки життєдіяльності, орієнтування і переміщення людини в навколишньому просторі.

Аналізатори надають первинну інформацію про стан зовнішнього середовища і внутрішній стан людини. Така інформація називається сенсорною (відчуття), а процес її прийому і первинної переробки – сенсорним сприйняттям. Відчуття – це одна з основних фізіологічних характеристик людини, яка полягає у перетворенні сигналів навколишнього середовища в кількісні і якісні показники процесу прийому і часткової переробки інформації, хоча не менш важливими є також управляючі рухи, які забезпечують взаємодію людини з навколишнім середовищем.

Відчуттяпроцес, що полягає у відображенні окремих властивостей або явищ матеріального світу, а також внутрішніх станів організму при безпосередній дії подразників на відповідні рецептори.

Надходження в центральну нервову систему сигналів від рецепторів забезпечує організм усією необхідною інформацією для виживання. Інформація, що сприймається людиною проходить наступний шлях (рис.2.1): рецептор перетворює енергію подразника в нервовий процес, провідні шляхи передають нервові імпульси в кору головного мозку (мозковий кінець аналізатора складається з ядра і розсіяних по корі головного мозку елементів, які забезпечують нервові зв'язки між а
налізаторами), після обробки в головному мозку отриманої інформації в зворотному напрямку посту­пає сигнал, який супроводжу­ється відповіддю на зов­нішній подразник.

Наприклад. Дотик рукою до гарячого предмету супроводжується дією високої температури на шкірні терморецептори (тільця Руфіні). Рецептори виробляють сигнал, який по рецепторних (аферентних) нейронах передається в відповідну ділянку мозку. В ньому сигнал аналізується і по ефекторним (руховим) нейронам передається сигнал-відповідь, яким збуджується відповідний м’яз, що викликає відведення руки від гарячого предмету.

Між рецептором і мозковим кінцем існує двохсторонній зв'язок, що забезпечує саморегуляцію аналізатора. Парність аналізаторів забезпечує їх високу надійність.




^ Рисунок 2.2 – Будова аналізаторів: 1...7 – рецептори (1 – зоровий, 2 – слуховий і вестибулярний, 3 – шкірний, 4 – нюховий, 5 – смако­вий, 6 – руховий (кінестетичний), 7 – внутрішній (вісцеральний)); 8 – бокова борозна; 9 – центральна борозна; а – перший аферентний нейрон; б – нейрони спинного або довгастого мозку; в – стовбур мозку; г – центральні відділи аналізаторів у головному мозку (І – мислення і мова; ІІ і IV – шкірно–м’язова; ІІІ – нюхова і смакова; V – слухова; VI – зорова).


^ 1.2. Будова органа зору

Зоровий аналізатор складається з ока, зорового нерва і потиличної частини головного мозку, де обробляється зорова інформація.

Око складається з очного яблука, яке має кулясту форму і три оболонки (зовнішню, судинну і сітчатку) та допоміжного апарату (повіки, шість м'язів, що рухають око, слізний апарат). Райдужна оболонка виконує роль діафрагми, яка регулює кіль­кість світла, що надходить до світлосприй­мального апарату, і захищає його від руй­нування, здійснюючи звикання органа зору до інтен­сивності світла і темряви (світлова і темпова адаптація ока).




^ Рисунок 2.3 – Будова ока: а – вертикальний розріз, б – фрагмент сітківки, в – світлочут­ливі клітини; 1 – війковий м'яз, 2 – райдужна оболонка, 3 – передня камера ока, 4,5оптична вісь, 6 – зіниця, 7 – poгiвка, 8зв’язка капсули кришта­лика, 9 – кон’юнктива, 10 – кришталик, 11 – склисте тіло, 12 – білкова оболонка, 13 – судинна оболонка, 14 – сітківка; 15 – жовта пляма, 16, 17 – місце виходу зорового нерва, 18 – паличка, 19 – колбочка, 20 – пігментний шар, 21 – нервові клітини; 22 – ядро.


Сітківка складається з шару пігментних клітин і декількох шарів нервових клітин, в склад яких входять світлосприймаючі клітини – колбочки і палички. Будь-яке зображення є сукупністю ділянок з різною яскравістю (полів зору). Процес зору оснований на фотохімічній дії світла на родопсин (зоровий пурпур) в паличках і йодопсин – в колбах сітківки ока. Під дією світла ці речовини вибілюються і стають до нього нечутливими. В темноті речовини відновлюються до максимального ступеня чутливості. Відчуття яскравості залежить від кількості вибіленого йодопсину і родопсину.

Палички є рецепторами присмеркового зору, вони збуджуються під впливом слабкого світла, але при цьому людина не розрізняє кольорів і бачить нечітко. Колбочки – рецептори денного зору. Вони пристосовані до сприймання яскравого світла і різ­них кольорів. Кольо­ровий зір пояс­нюється тим, що в сітківці є три види колбочок: одні збу­джуються червоним світлом, другі – зеленим, треті – синім. Відчуття всіх інших кольорів ви­никає внаслідок збудження цих колбо­чок у різних спів­відношеннях. Бувають випадки, коли людина не розрізняє деяких кольорів – кольорова сліпота або дальтонізм, ­– що пов'язано з пору­шенням функцій колбочок певного виду.

^ 1.3. Будова органа слуху і рівноваги

Слуховий аналізатор складається з вуха, слухового нерва і частини кори головного мозку, яка аналізує слухові подразнення. Вухо частково розташоване в товщі скроневої кістки черепа і складається із трьох основних відділів: зовнішнього, середнього і внутрішнього вуха. Перші два служать для проведення звуків, третій – містить звукосприймальний апарат і апарат рівноваги.

Зовнішнє вухо представлене вушною раковиною, зо­внішнім слуховим ходом. Вушна раковина вловлює і спрямовує звукові хвилі в слуховий хід, але у людини вона майже втратила своє основне значення. Зовнішній слуховий хід проводить звуки до барабанної перетинки. В його стінках є сальні залози, які виділяють вушну сірку. Середнє вухо складається із бара­банної порожнини, яка через Євстахієву слухову трубу сполучається з носоглоткою. Барабанна порожнина об'є­мом близько 1 см3, має барабанну перетинку, слухову трубу, містить три слухові кісточки, що сполучені між собою: молоточок, коваделко і стремінце. Ці кісточки пе­редають звукові коливання з барабанної перетинки до овального вікна внутрішнього вуха, зменшуючи амплітуду і збільшуючи силу звуку. Барабанна перетинка розташована на межі між зовні­шнім і середнім вухом. Це округла за формою пластинка розміром 9 х 11 мм. Вона сприймає звукові коливання. Слухова труба сполучає середнє вухо з порожниною носової частини глотки. Внутрішнє вухо, що складається з перетинчастого і кісткового лабіринту, являє собою систему порожнин і каналів, заповнених рідиною. Функцію слуху виконує завитка – спірально закручений на 2,5 оберти канал. Решта частин внутрішнього вуха забезпечує збереження рівноваги тіла в просторі. Остання функція забезпечується вестибулярним апаратом.

Функцію вестибулярного апарату в цілому можна уявити таким чином. Рух рідини, яка є у вестибулярному апараті, викликається перемі­щенням тіла, трусінням, хи­танням, що викликає збудження рецепторних клітин. Збудження пе­редається по черепно-мозкових нервах у довгас­тий мозок, міст. Звідси вони ідуть у мозочок, а також спинний мозок. Цей зв'язок із спинним мозком обумовлює умовно-рефлекторні (мимовільні) рухи м'язів шиї, тулуба, кінцівок, завдяки чому коригується положення голови, тулуба, запобігається падіння.

При усвідомленому визначенні положення тіла збудження надходить з довгастого мозку і мосту через зорові горби в кору великого мозку. Вважається, що кіркові центри контролю рівноваги і положення тіла в просторі розташовані в тім'яній і скроневій частках мозку. За­вдяки кірковим центрам аналізатора можливий усві­домлений контроль рівноваги і положення тіла, забезпечу­ється прямоходіння.

^ 1.4. Будова рецепторів нюху

Елементи, які сприймають запахи речовин, розташовані в слизовій оболонці верхньої і частково середньої носових раковин. Вони представлені нюховими клітинами, рецепторами. Рецепторні клітини мають короткі (15...20 мкм) периферичні відростки і довгі центральні. Тіла цих клітин розташовані в товщі слизової оболонки, поверхня якої сягає 2,4 ... 5,0 см2. Клітки покриті величезною кількістю волосків завдовжки 30…40 ангстрем. Площа їх зіткнення з пахучими речовинами – 5…7 м2.



^ Рисунок 2.5 – Схема взаємовідносин між сенсорними, опорними та базальними клітинами нюхового рецептора: 1– шар слизу; 2 – нюхова булава; 3 – нюхова війка; 4 – мікротрубочка; 5 – мітохондрія; 6 – опорна клітина; 7 – сенсорна клітина; 8 – ядро; 9 – базальна клітина; 10 – аксон сенсорного нейрона.


Нюхові рецептори становлять орган хімічного чуття. У людини їх близько 60 млн., а у собак, наприклад, у багато разів більше (близько 225 млн.). Цим пояснюється висока здатність собак вловлювати запахи.

Вважається, що молекули пахучих речовин осідають на поверхні слизової носових раковин і розчиняються в секреті залоз, які також розташовані в слизовій носа. Розчинені речовини подразнюють нюхові волоски і кулясті потовщення. Звідси імпульси надходять по нюхових не­рвах у центри нюху головного мозку, які розташовані в проміжному мозку і корі. Там формується відчуття запаху речовин, які вдихаються.

Окрім хеморецепторів в побудові нюхових відчуттів можуть грати роль також і інші рецептори слизистої оболонки порожнини рота: тактильні, больові, температурні. Так, деякі пахучі речовини викликають тільки нюхові відчуття (ванілін, валеріана), а інші діють комплексно (ментол викликає відчуття холоду, хлороформ — солодощі). Для класифікації запахів в даний час використовуються схема, що включає чотири основні запахи: ароматний, кислий, горілий, гнильний.

Анатомічно орган нюху розташований у більшості живих істот в найвигіднішому місці – передній частині тіла. Шлях від рецепторів нюху до тих мозкових структур, де приймаються і переробляються одержувані від них імпульси, найкоротший. Нервові волокна, що відходять від нюхових рецепторів, безпосередньо без промі­жних перемикань потрапляють в головний мозок.


^ 1.5. Будова смакового аналізатора

Сприймання смаку зумовлене смаковими сосочками з бруньками, які розташовуються в слизовій язика. У дітей, а іноді і у дорослих смакові бруньки містяться на губах, надгортаннику і навіть на голосових зв'язках. Смакових бруньок у людини близько 2 тис. Вони мають напівкруглу форму і складаються з видовжених смакових і опірних клітин, які щільно прилягають одна до одної. На одному з кінців клітин є 40...50 тонесеньких ворсинок. На поверхні смакових клітин починаються нервові волокна. Гадають, що речовини їжі осідають на ворсинках смакових клітин і викликають їх подразнення. Збудження із смакових рецепторів цибулин передається через волокна язикового нерва у міст і довгастий мозок, а звідти – до зорових горбів і кори великого мозку. Так формується сприйняття у вигляді різних смакових відчуттів. Уся ця система створює аналізатор смаку. Він здійснює аналіз смакових якостей харчових речовин.

Чутливість рецепторів неоднакова по всій поверхні язика. Так, найбільша чутливість до солодкого – на кінчику язика, до гіркого – на корені, до кислого – по боках, до солоного – на кінчику і боках.

Для пояснення механізму формування смакових відчуттів висунуто дві гіпотези: аналітична і ензиматична.

В аналітичній теорії смаку хімічний стимул, сприйнятий як смаковий, взаємодіє з білково-подібною речовиною смакового рецептора, за рахунок чого утворюється деяка речовина, концентрація якої визначає величину нервового збудження. Ця гіпотеза знаходить все більше підтверджень. Знайдено, що в смакових сосочках існують фракції білкових макромолекул, що вступають в реакцію з солодкими і гіркими речовинами, сила якої залежить від концентрації смакової речовини і порогу чутливості до неї.

Ензиматична теорія формування смаку (грец. en – в, всередині + zoon – закваска) пояснює виникнення того або іншого смаку тим, що смакові рецептори збуджуються через взаємодію хімічного стимулу, сприйманого як смаковий, з ферментами поблизу нервових закінчень, що приводить до іонних зсувів і генерації нервових імпульсів.

^ 1.6. Шкірний аналізатор

Шкіра – складний орган, що виконує безліч захисно-оборонних функцій. Вона захищає кров від проникнення в неї хімічних речовин, запобігаючи отруєнню організму, виконує роль регулятора температури тіла, охороняючи організм від перегріву і переохолодження. Шкіра служить першим захисним бар'єром у момент дотику струмоведучого провідника до тіла. Володіючи великим електричним опором, який сягає іноді десятків тисяч Ом, шкіра, в перший момент, перешкоджає проходженню електричного струму через внутрішні органи, що дозволяє включитися іншим видам захисту організму. Функціональне порушення 30…50% шкірного покриву, за відсутності спеціальної медичної допомоги, приводить до загибелі людини.

Цей аналізатор являється комплексним, бо забезпечує відчуття болю, тепла (холоду), дотику і вібрації. Для кожного з відчуттів є свої специфічні рецептори в шкірі. Також їх роль можуть виконувати вільні нервові закінчення. Схема розміщення і призначення рецепторів показані на рис.6.7. Щільність їх розміщення на різних ділянках тіла неоднакова. Наприклад, на тильній частині кисті на 1 см2 шкіри припадає: 188 больових, 14 дотичних, 7 холодових і 0,5 теплових рецепторів, а на грудній клітці, відповідно – 196, 29, 9 і 0,3.

В зв’язку з тим, що шкірний аналізатор розрізняє три види зовнішніх сигналів іноді прийнято розглядати його, як три окремих аналізатори: больовий, температурний і тактильний.

Найбільш самостійним вважається больовий, тому що відчуття болю характерне майже для всіх ділянок тіла, крім головного мозку та кісток.

Відчуття тепла і холоду характерне тільки для теплокровних істот, які мають систему терморегуляції організму. В шкірі людини розміщено близько 250000 колобочок Краузе на глибині 0,17 мм і 300000 тілець Руфіні на глибині 0,3 мм.

Відчуття дотику (тактильна чутливість) виникає при деформації відповідних рецепторів. Розтягування їх поверхневої мембрани призводить до виникнення рецепторного потенціалу, який у вигляді нервових імпульсів передається до центральної нервової системи.

^ 1.7. Вісцеральна чутливість

Відчуття, зв'язані з рецепторами внутрішніх органів, надзвичайно важливі для регулювання роботи нутрощів і рідко досягають рівня свідомості. Вони здійснюють рефлекторну регуляцію функцій внутрішніх органів за посередництвом рефлекторних центрів у довгастому і середньому мозочку чи в таламусі.

Деякі імпульси з цих рецепторів, однак, доходять і до кори півкуль і викликають такі відчуття, як почуття спраги, голоду чи нудоти. Почуття спраги виникає при подразненні рецепторів у слизуватій оболонці глотки; при пересиханні цієї оболонки рецептори посилають у головний мозок імпульси, які ми і тлумачимо як відчуття спраги.

Стінка шлунку теж містить рецептори. Коли шлунок порожній, по його стінках проходить ряд сильних, повільних м'язових скорочень, що стимулюють рецептори і викликають відчуття голоду. Вводячи людині в шлунок (через стравохід) гумовий балон, з'єднаний трубкою з записуючим приладом, вдалося встановити, що приступи голоду тісно зв'язані з цими характерними скороченнями. Оскільки, однак, хворі з цілком вилученим шлунком продовжують ще почувати голод, тут беруть участь і інші стимули. Проведені недавно дослідження дозволяють припускати, що почуття голоду може викликатися зниженою концентрацією глюкози в крові.

Інші рецептори знаходяться в брижах, що утримують внутрішні органи. При запаленні чи розтяганні брижів в результаті незвичайних рухів органів, до яких вони прикріплені, виникають болючі відчуття. Нервові закінчення, що сприймають біль, маються і у внутрішньому епітелії самих органів.

Почуття наповнення і потреби в дефекації і сечовипусканні залежить від рецепторів у стінках прямої кишки і сечового міхура. Багато інших, менш визначених вісцеральних відчуттів виникає при статевій активності, хворобах чи емоційних кризах.

^ 1.8. Кінестетична чутливість

Усі м'язи, сухожилля і суглоби мають нервові закінчення –пропріорецептори, що подібні деяким рецепторам шкіри. Ці закінчення чуттєві до змін натягу м'яза чи сухожилля і посилають у головний мозок імпульси, завдяки яким ми почуваємо положення і рух різних частин тіла. Це почуття називається кінестетичним, воно дає нам можливість навіть із закритими очима робити різні дії руками, наприклад вдягатися, грати на інструменті чи зав'язувати вузли. Крім того, імпульси з пропріорецепторів надзвичайно важливі для координованого скорочення різних м'язів, що беруть участь в одному русі: без них складні дії, що вимагають спритності, були б неможливі. Ці імпульси мають також велике значення для підтримки рівноваги. Пропріорецептори більш численні і функціонують більш безупинно, чим кожний з інших органів чуття, хоча для нас робота їх менш помітна, чим робота всіх інших рецепторів. Справді, існування кінестетичної чутливості було відкрито лише 100 років тому. Про те, яке було б життя без пропріорецепторів, ми одержуємо деяке уявлення, коли в нас раптом “оніміє” рука чи нога: це почуття “оніміння” викликається відсутністю пропріорецептивних імпульсів.


^ 2. Загальні властивості та характеристики аналізаторів

Усі аналізатори завдяки своїй однотипній будові мають загальні психофізіологічні властивості:

  • надзвичайно висока чутливість до відповідних подразників;

  • наявність абсолютної, диференційної та оперативної межі чутливості до подразника;

  • тривалість відчуття – характеристика процесу сприйняття, яка виражається інтервалом часу, протягом якого існує відчуття. Як правило, не співпадає з тривалістю дії подразника. Відчуття виникає через деякий час після початку дії, а пропадати може через деякий час після припинення дії;

  • спроможність до адаптації;

  • спроможність тренування;

  • між інтенсивністю подразнення і силою відчуття існує залежність, яку можна сформулювати так: відчуття людини L пропорційні логарифму подразнення Х:

L = lg (1)

де Х0 – поріг сприйняття інтенсивності подразнення людиною;

Х – початкова інтенсивність подразнення.

Це обумовлено тим, що чутливість аналізатора людини змінюється обернено пропорційно до вхідного сигналу (рис.6.8):




К = (2)


де а – коефіцієнт пропорційності.

З
рис.2.8 видно, що із зростанням вхідного сигналу зменшується чутливість людини до вхідної дії.

Р

исунок 6.8 ­– Графічна інтерпретація закону Вебера – Фехнера


Ця закономірність знайшла відображення в законі Вебера – Фехнера:

(3)

де Е – величина відчуття;

І – інтенсивність подразнення;

К, С – константи (індивідуальні для кожного типу аналізатора).

Позитивний момент цього закону полягає в тому, що він забезпечує безпеку органів чуття людини – навіть сильні вхідні дії не можуть зруйнувати аналізатор.

  • відчуття людини змінюються не тільки від сили сигналу (його енергії), але і від частоти сигналу f і підкоряються закону:

L f = k f 2, (4)

де k – коефіцієнт пропорційності.

Ця закономірність яскраво проявляється на прикладі дії звукових хвиль на слуховий аналізатор, коли нормовані допустимі значення інтенсивності звуків низької частоти (близько 100 Гц) в десятки разів перевищують допустимі величини високочастотних шумів (8000 Гц).

Більшість аналізаторів мають спільні характеристики:

  • нижній поріг відчуття – мінімальне значення впливу подразника, яке викликає відчуття. Залежно від виду подразника абсолютний поріг змінюється в одиницях енергії, тиску, температури, кількості чи концентрації речовини тощо;

  • верхній поріг відчуття – гранично дозволена інтенсивність сигналу (звичайно близька до больового порогу);

  • діапазон відчуття – включає всі перехідні значен­ня подразника від нижнього порогу відчуття до больового;

  • диференціальна чутливість – це мінімальна зміна інтенсивності сигналу, яку від­чуває людина.

(5)

Диференціальна межа характеризує величину, на яку мусить змінитись вже викликаний подразник, щоб людина помітила, що він дійсно змінився;

  • диференціальна чутливість до зміни частоти сигналу – це мінімальна зміна частоти F сигналу, що відчуває людина:

(6)

  • діапазон спектральної чутливості (абсолютні пороги від­чуття за частотою або довжиною хвилі) визначаються для аналізаторів, які чутливі до змін частотних характеристик сигналу (зорового, слухового, вібраційного), окремо нижній і верхній пороги;

^ Таблиця 2.1 – Величина латентного періоду (с) для різних аналізаторів

Тактильний (доторкання)

0,09...0,22

Слуховий (звук)

0,12...0,18

Зоровий (світло)

0,15...0,39

Нюховий (запах)

0,31...0,39

Температурний (тепло–холод)

0,28...1,60

Вестибулярний апарат (під час обертання)

0,4

Больовий (рана)

0,13...0,89




  • латентний період (лат. latens – прихований) – характеристика психофізичного процесу, яка є часом між початком дії подразника і виникненням у відповідь реакції. Величина латентного періоду обумовлена здійсненням фізико-хімічного процесу в рецепторі, проходженням нервового імпульсу по провідних шляхах, аналітико-синтетичною діяльністю в структурах головного мозку і спрацьовуванням м'язів або залоз.

По своїй величині латентний період може істотно мінятися залежно від способу і інтенсивності подразника, від рівня складності реакції та тренованості, від функціональної готовності нервової системи.


^ 3. Особливості аналізаторів як органів безпеки життєдіяльності

3.1. Зоровий аналізатор

Зір – це біологічний процес, який забезпечує сприйняття форми, розмірів, кольорів предметів, що оточують нас, орієнтування серед них. Функція зору не тільки у сприйнятті світлового проміння. Ним ми користуємося для визначення відстані, об'ємності предметів, наочного сприйняття навколишнього середо­вища.

Орган зору несе найбільше навантаження. Це зумовлено читанням, письмом, переглядом телепрограм та інших видів отримання інформації і роботи. В системі “людина – виробниче середовище” вважається, що до 80% всієї інформації поступає через зоровий аналізатор, біля 19%, через слуховий і лише 1% через тактильний.

Відчуття в зоровому аналізаторі виникають при дії електромагнітних хвиль в межах 380...780 нм. Людина розрізняє 7 основних кольорів і до 150 відтінків. основні кольори: фіолетовий – довжина хвилі (нм) 380…450, синій – 450...480, блакитний – 480...500, зелений – 500...560, жовтий – 560...590, помаранчевий – 590...620, червоний – 620...780. Колірність зображення використовується для сигналізації попередження небезпеки. Згідно з ДеСТ 12.04.026–76 встановлено 4 сигнальних кольори: червоний – безпосередня небезпека, жовтий – попередження, зелений – робити саме так, синій – вказівка. Колір являється психологічним фактором. Зелений колір – заспокійливий, червоний – збуджуючий, жовтий – стимулює роботу мозку, фіолетовий – підвищує витривалість, помаранчевий – піднімає настрій.

Око людини безпосередньо реагує на яскравість об'єкта, яка є відношенням сили світла до площі поверхні, що світиться. Вимірюється в канделах на квадратний метр (кд/м2) або в нітах на квадратний сантиметр (нт/см2). Гігієнічною нормою є яскравість. При яскравості понад 30000 нт виникає ефект осліплення. Діапазон чутливості ока від 10 6 до106 нт. Зоровий аналізатор має найдовшу величину адаптації. Світлова адаптація триває 8…10 хв. При адаптації у темряві чутливість ока досягає оптимального рівня за 30…50 хв.

Чутливість, яка викликана світловими сигналами, протягом певного часу залишається сталою попри зникнення сигналу. Зоровий слід після світлового подразнення може триматися від 1...2 с до декількох хвилин. Причому через 0,5…1,5 с з'являється негативний образ, тобто світлі поверхні здаються темними і навпаки. Якщо сигнал кольоровий – образ забарвлений в додатковий колір (який дає з основним білий колір). Наприклад: для червоного кольору – додатковий синьо-зелений, помаранчевого – додатковий синій; жовтого – темно-синій.

Інерція зору викликає стробоскопічний ефект, що при певних умовах освітлення може викликати мниме уявлення постійного діючого світлового подразника. Критична частота блимання, коли сигнал сприймається як безперервний, знаходиться в межах 12...25 Гц. Наприклад, миготіння кадрів кіноплівки з частотою 24 кадри за секунду із-за інерції зорового аналізатора сприймається як суцільна безперервна картина.

При сприйнятті об'єктів у двовимірному та тривимірному просторі розрізняють поле зору та глибинний зір. Бінокулярне поле зору по горизонталі – 120...160°, по вертикалі вгору –55...60°, вниз – 65...72°. При сприйнятті кольору поле зору звужується. Зона оптимальної видимості становить: вгору – 25°, вниз – 35°, праворуч та ліворуч – по 32°. Глибинний зір пов'язаний із сприйняттям простору. Помилка оцінки віддаленості об'єктів (на відстані до 30 м) складає 12% відстані.

Середня тривалість зорових фіксацій для розв'язання найпоширеніших задач має наступну величину: читання літер – 0,31 с, пошук умовних знаків – 0,3 с, фіксація стану індикаторів (горить – не горить) – 0,28 с, сприйняття умовних знаків – 0,04 с. Середня тривалість пошукових рухів ока – 0,025 с.

^ 3.2. Слуховий аналізатор

Слух – вид чутливості, який забезпечує сприйняття звукових коливань. Його значення неоціненне у психічному розвитку повноцінної особистості. Завдяки слуху пізнається звукова частина навколишнього середовища. Без звуку неможливі мовні спілкування між людь­ми, музика, спів тощо.

Завдяки слуху, люди спроможні визначити напрям звуку і за ним – його джерело. Ця властивість дозволяє орієнтуватися в просторі на місцевості, розрізня­ти, хто говорить. Слух разом з іншими видами чутливості попереджає про небезпеку. Часто звук застосовується для попередження небезпеки в умовах недостатньої видимості об’єкта управління (звуковий сигнал автомобіля, гудок потягу) або при катастрофах, стихійних лихах, воєнних діях (сирена).

Людина сприймає звук за допомогою чутливого психофізіологічного віддзеркалення. Звукове поле сприймається як двовимірний простір в координатах – інтенсивності звуку та його частоти.

Людина сприймає звуки з частотою коливань від 16 до 20 000 за секунду. З віком сприйняття високих частот знижується. Знижується сприймання звуку і при дії звуків великої сили, високих і особливо низьких частот.

Слуховий аналізатор неоднаково сприймає звуки різних частот. Звуки низької частоти людина сприймає як не дуже гучні, порівняно зі звуками більш високої частоти такої ж інтенсивності. Слуховий аналізатор здатен фіксувати навіть незначні зміни частоти вхідного звукового сигналу, тобто володіє вибірністю, яка залежить від рів­ня звукового тиску, частоти і тривалості звукового сигналу Мінімально по­мітні розрізнення складають 2...3 Гц і мають місце на частотах не менш 10 Гц, для частот більше 10 Гц мінімально помітні розрізнення складають біля 0,3% частоти звукового сигналу. Вибірність підвищується на рівнях голос­ності 30 дБ і більш та тривалості звучання, що перевищує 0,1 с.

Просторова локалізація джерела звуку можлива завдяки сприйняттю звуків одночасно двома вухами (бінауральний слух). Бінауральний слух від моноурального відрізняється більш високою абсолютною чутливістю, перешкодостійкістю, роздільною здатністю при диференціюванні змін висоти і гучності тональних сигналів і більшою можливістю визначення просторового розташування джерела звуку.

Просторове визначення джерела звуку здійснюється за рахунок:

а) різниці в часі приходу сигналів на праве і ліве вухо. Різниця в 30…40 мс створює враження зміщення джерела на 2…3° у бік вуха, в яке сигнал приходить раніше;

б) зсуву фази сигналів, що поступають на різні вуха. Бінауральна фазова чутливість найбільш виражена для f = 200…250 Гц, у бік більш високих і більш низьких частот погіршується, при 2000…3000 Гц – практично відсутня. Різниця фаз 180° відповідає зсуву джерела звуку на 90°;

в) різниці інтенсивності сигналів, що приходять до правого і лівого вуха.

Чутність, тобто можливість виявлення звукового сигналу залежить від тривалості його звучання. Для виявлення звуковий сигнал повинен тривати не менше 0,1 с.

В управлінні використовуються мовні сигнали для передач інформації або команд управління між операторами. Важливою умовою сприй­няття мови є розрізнення тривалості та інтенсивності окремих звуків і їх комбінацій. Середній час тривалості мовлення голосного звуку дорівнює близько 0,36 с, приголосної 0,02...0,03 с. Відчування і розуміння мовних пові­домлень суттєво залежить від темпу їх передачі, наявності інтервалів між словами і фразами. Оптимальним вважається темп 120 слів/хв.

^ Таблиця 6.2 – Співвідношення в шкалі голосності

Рівень

голосності

(звуку) , дБ

Інтенсивність звуку,

Вт/м2

Звуковий тиск,

Н/м2

Зразок характеру звуку

0

10-12

2,0·10-5

Поріг чутності

10

10-11

6,3·10-5

Серцеві тони через стетоскоп

20

10-10

2,0·10-4

Розмова пошепки

40

10-8

2,0·10-3

Звичайна розмова

60

10-6

2,0·10-2

Шум на вулиці

70

10-5

6,3·10-2

Голосна розмова

80

10-4

2,0·10-1

Репродуктор при максимальній гучності

90

10-3

6,3·10-1

Шум у потязі метро

100

10-2

2

Автомобільна сирена

110

10-1

6,3

Шум авіамотора

120

1

20

Шум реактивного літака

130

10

63

Біль

Вплив шуму на розбірливість залежить від співвідношення рівнів шуму і мови. Для задовільного сприйняття мови її рівень повинен перевищувати шум приблизно на 6 дБ.

Розпізнання мовних сигналів залежить від довжини слова. Односкладові слова розпізнаються в 13% випадків, шестискладові в 41%. Це пояснюється наявністю в складних словах великої кількості визначальних ознак. Мовне повідомлення сприймається при темпі мови до 160 слів на хвилину. Оптимальний темп - 120 сл./хв.

^ 3.3. Шкірний аналізатор

Шкіра сприймає відчуття, які виникають при дії різних подразників на поверхню шкіри. Почуття болю, холоду, тепла, зміщень, вібрацій – це основні види сигналів від дії зовнішніх небезпечних факторів, які визначають реакцію організму людини на них.

^ Тактильна та вібраційна чутливість. Тактильна чутливість – це відчуття, яке виникає під час дії на поверхню шкіри будь-яких механічних чинників (дотик, тиск, тертя), які викликають деформацію шкіри. Відчуття виникає тільки на момент деформації. Абсолютний поріг тактильного відчуття визначається мі­німальним тиском на поверхню шкіри, при якому з’являється ледве помітне від­чуття дотику. Найбільш розвинена чутливість на дистальних (віддалених) частинах тіла. Приблизні пороги відчуття: для кінчика пальця руки – 3 г/мм2; на тильному боці пальця – 5 г/мм2, на тильному боці кисті – 12 г/мм2; на животі – 26 г/мм2, на п'ятці – 250 г/мм2. Поріг розрізнення в середнь­ому дорівнює приблизно 0,07 вихідної величини тиску. Часова межа тактильного відчуття становить менше 0,1 с. Особливістю тактильного аналізатора є швидке зменшення відчуття торкання чи тиску. Час адаптації знаходиться у межах 2...20 с. Тактильні відчуття формують у людини цілісне уявлення про навколишній світ, що зумовлює її здатність до предметної діяльності.

Вібраційне відчуття обумовлено тими ж рецеп­торами, що і тактильне, тому топографія розподілу вібраційного відчуття на поверхні тіла аналогічна.

Шкідливий вплив вібрацій на людину полягає в їх локальній дратівливій і ушкоджувальній дії на тканини і рецептори, що містяться в них. Оскільки ці рецептори пов'язані з центральною нервовою системою, їх рефлекторна дія впливає на різні системи організму. При низьких частотах механічних коливань (до 10 Гц), вібрації охоплюють весь організм незалежно від розташування їх джерела. Систематична дія низькочастотних вібрацій найбільше вражає м'язи людини. При дії високочастотних вібрацій зона їх розповсюдження обмежується місцем контакту, що викликає зміни в стінках кровоносних судин і приводить до порушення судинної системи.

Вібрація відчувається в діапазоні частот від 1 до 10 000 Гц. Найвища чутливість до частот від 200 до 250 Гц. В цьому випадку амплітуда вібрації мінімальна і дорівнює 1 мкм. При збільшенні або зменшенні частоти вібрації чутливість знижується.

Дія загальної вібрації з частотою від 4…27 Гц пов'язана з явищем резонансу (збільшенням амплітуди коливань окремих органів тіла людини). Тому дія цих частот має найбільш негативні наслідки. Резонансні частоти окремих частин тіла: очі – 22...27, горло – 6... 12, грудна клітка – 2...12, ноги, руки – 2...8, голова – 8...27, обличчя та щелепи – 4... 27, поперекова частина хребта – 4...14, живіт – 4...12.

Вібрації впливають на сенсорну систему. Загальні вібрації погіршують гостроту і звужують поле зору, знижують світлочутливість очей і порушують вестибулярну функцію. Дія локальних вібрацій знижує вібраційну, тактильну, температурну, больову і м’язову чутливість. Інтенсивна вібрація при тривалій дії приводить до серйозних змін діяльності всіх систем організму і, за певних умов, може викликати важке захворювання – віброхворобу.

^ Больова чутливість. Больові відчуття виникають не тільки при перевищенні верхньої абсолютної межі чутливості. Вільні нервові закінчення в епітеліальному шарі шкіри є спеціалізованими больовими рецепторами. Цей вид чутливості обумовлений впли­вом на поверхню шкіри механічних, теплових, хімічних, електричних та інших подразників. Між тактильними та больовими рецепторами існують складні співвідношення. Вони проявляються в тому, що найменша щільність больових рецепторів припадає на ті ділянки шкіри, котрі найбільш насичені тактильними рецепторами, і навпаки. Протиріччя зумовлене різними функціями рецепторів в житті організму. Больові відчуття викликають оборонні рефлекси, зокрема, рефлекс віддалення від подразника. Тактильна чутливість пов'язана з орієнтувальними рефлексами, зокрема, викликає рефлекс зближення з подразником.

Біологічний сенс болю полягає в тому, що він, як сигнал небезпеки, мобілізує організм на боротьбу за самозбереження. Під впливом больового сигналу перебудовується робота всіх систем організму і підвищується його реактивність. Поріг больової чутливості шкіри живота – 20 г/мм2, кінців пальців – 300 г/мм2.

За одиницю болі прийнято 1 ^ DOL, що складає 0,06 Вт/см2. Верхня межа болю виникає при 10,5 DOL, що дорівнює питомій потужності у 0,86 Вт/см2.

При відчутті болю спостерігається майже пряма залежність між відчуттям та інтенсивністю подразнення в діапазоні до порога чутливості. Це означає, що для больового аналізатора закон Вебера–Фехнера не діє.

^ Температурна чутливість. Цей тип чутливості властивий теплокровним організмам. Температурна чутливість забезпечується двома типами рецепторів. Одні реагують тільки на холод, інші – лише на тепло. Абсолютна межа температурної чутливості для теплових рецепторів – 0,2°С, для холодних – 0,4°С. Диференціальна межа – близько 1°С. Температура шкіри дещо нижча за температуру тіла і відмінна для окремих ділянок: на лобі – 34...35°С, обличчі – 20...25°С, животі – 34°С, ногах – 25...27°С. Се­редня температура вільних від одягу ділянок шкіри 30...32°С. При замерзанні, по температурі окремих ділянок тіла, визначають ступінь переохолодження організму.

Діапазон температурного відчуття складає від 10 до 44,50С. При менших температурах теплові та інші волокна блокуються (на цьому базується один із видів знеболювання), а при більших – відчуття “гаряче” змінюється відчуттям болю.

Температурний аналізатор важливий для нормальної життєдіяльності людини з двох напрямків.

  • по-перше, це інформація про тепловий стан навколишнього середовища і предметів, з якими людина має контакт. У разі перевищення порогів “холодно” і “гаряче” організм виконує відповідні захисні дії, щоб убезпечитися від можливих обморожень або опіків;

  • по-друге, дані про тепловий стан організму, дозволяють підтримувати у нормі його гомеостатичну функцію – сталу температуру у 36,60С. Терморегуляція організму здійснюється за рахунок потовиділення і зміною просвіту підшкірних судин (почервоніння та збліднення шкіри).

^ 3.4. Рухова чутливість

Кінестетична чутливість дає можливість людині керувати захисними пристроями, ручками, кнопками, педалями тощо. М'язове відчуття, враховуючи дію гравітації, “працює” постійно. Завдяки ньому людина приймає більш зручну позу. Певною мірою від зручного положення тіла людини залежить його працездатність, а в деяких випадках – і безпека.

Оптимальні зусилля: для ручок – 20...40 Η; для кнопок, тумблерів, перемикачів – 1400...1600 Η; для педалей ніг – 20...50 Η; для важелів ручного керування – 120...160 Н. Діапазон швидкостей, що розвиваються завдяки рухам рук, становить 0,0001...80 м/с, найчастіше використовуються швидкості 0,05...3 м/с. Вертикальні рухи рука здійснює швидше, ніж горизонтальні. Рухи до себе здійснюються швидше, ніж від себе. Руховий аналізатор можна значно покращити шляхом тренувань.

3.5. Нюх

Запахи обумовлені дією летких пахучих речовин на рецептори слизової оболонки носової порожнини. Особлива якість запаху обумовлена наявністю в молекулі подразника особливих атомних угрупувань (ефірної, фенолової, альдегідної). При змішуванні речовин може виникати новий запах, якість якого залежить від концентрації і складу початкових речовин. Запахи можуть класифікуватися по пахучих речовинах, що викликають якісно різні суб'єктивні враження.

Шведський ботанік Лінней виділяв 7 основних запахів: ароматичні (червона гвоздика), бальзамові (лілія), амброзіальні (мускус), цибульні (часник), псячі (валеріана), відштовхуючі (деякі комахи), нудотні (падаль).

Цваардемакер виділяв 9 основних класів: запахи ефірні (ацетон), ароматичні (гвоздика), бальзамові (ваніль), амбромускусні (мускус), часникові (сірководень), пригорілі (бензол), каприлові (сирий), осоружні (запах клопів), нудотні (скатол).

Стереохімічна теорія нюху (греч. stereos – просторовий) розроблена британським вченим Дж. Еймуром в 1964 г. Згідно неї нюх залежить від взаємодії молекул пахучої речовини з мембраною нюхової клітини, яка визначається як формою молекул, так і наявністю в ній певних функціональних груп. Молекула нюхового пігменту нюхової клітки переходить в збуджений стан під дією молекули пахучої речовини, яка потрапляє в певну рецепторну “лунку”, що коливається на мембрані нюхової клітини. В даній теорії виділяється сім первинних запахів — камфароподібний, квітковий, мускусний, м'ятний, ефірний, гнильний і гострий, всі інші – є змішаними і складаються з декількох первинних. Різний ступінь стимуляції рецепторів дає змогу розрізняти біля 10000 запахів. Було припущено, що молекули, що приводять до сприйняття камфароподібного запаху, мають форму кулі, з квітковим ­– диска з ручкою.

Але існують речовини, які через маленьку величину (наприклад, синильна кислота, яка складається лише з трьох атомів — HCN, озон, сірководень) повинні вкладатися в будь-який рецептор. Проте, синильна кислота пахне гірким мигдалем. Крім того, є молекули, що мають схожу просторову структуру, але пахнуть по різному (наприклад, ефіри оцтової кислоти – пропілацетат, бутилацетат і амілацетат). Тому в альтернативній теорії Л. Тьюрін запах інтерпретується як налаштування на різні частоти коливань молекул.

Нюхова чутливість – здатність відчувати і сприймати пахучі речовини як запахи. Хімічні речовини, поширювані у вигляді пари, газу або пилу потрапляють в порожнину носа, де взаємодіють з відповідними рецепторами. Залежно від об'єктивних умов (температура і вологість) і функціонального стану організму (наприклад, добових коливань – вдень чутливість менша ніж вранці і увечері) і цілеспрямованості діяльності інтенсивність нюху, для визначення якого звичайно використовується дев'ятибальна шкалу, може коливатися в достатньо широких межах. Зокрема, істотно посилюється під час вагітності. При значному за часом контакті пахучих речовин із слизовою оболонкою носа відбувається адаптація, що приводить до зниження чутливості. Повна адаптація до одного запаху не виключає чутливості до інших. Одночасна дія декількох пахучих речовин може приводити до їх змішування, взаємної нейтралізації, витісненню одного запаху іншим, появі нового запаху. Послідовна зміна запахів, що приводить до збільшення чутливості до одного запаху після дії іншого, використовується в парфумерії.

Нюховий аналізатор для людини, в порівнянні із зоровим та слуховим, має другорядне значення, тому що запахи дуже рідко несуть інформацію про небезпеки. Але не треба принижувати його роль. Добре відомо, що саме через ніс ми відчуваємо характерні запахи: витоку газу, несвіжих продуктів і відходів, хімічних речовин тощо, тобто отримуємо сигнал про можливу небезпеку. Якщо на аналізатори потрапляє речовина, небезпечна для життя або яка є загрозою здоров'ю людини (ефір, нашатирний спирт, хлороформ тощо), рефлекторно сповільнюється або короткочасно затримується дихання.

Нюх може використовуватись людиною при знаходженні різних відхилень у технологічних процесах, визначенні якості продукції. Зміна усталених запахів – це сигнал про якісь зміни, попередження про потенційну небезпеку. Недарма кажуть: “Нюхом відчуваю, що тут щось не те!” Втрата нюху проявляється в неможливості відчувати запахи речовин у повітрі (вони можуть виявитися небезпечними для здоров'я), впізнавати зіпсовану їжу. Для працівників парфумерної, харчової промисловості, сфери харчування втрата нюху може стати причиною зміни професії.

Абсолютна межа нюху у людини вимірюється частинками міліграма речовини на літр повітря. Диференціальна межа становить в середньому 38%.

Особливістю нюхового аналізатора є залежність сили відчуття від швидкості проходження повітря через носові пазухи. При зростанні швидкості (людина принюхується) більшість повітря проходить через верхній хід, де розташовано нюхові рецептори.

Для нюхового аналізатора характерна адаптація, тобто процес “звикання” до запаху. При тривалій дії сильного запаху диференціальна чутливість майже зникає і для поновлення відчуття необхідно суттєво збільшити концентрацію подразника.

3.6. Смак

Життєва роль смакових відчуттів, як і нюхових, менша, ніж зорових і слухових. Але вони мають велике значення в безпеці існування людини. При допомозі смакового аналізатора визначається вид та якість речовин, що попадає в середину людини через ротовий отвір. В основному це їжа, напої, медикаменти. Смак спожитих раніше речовин запам’ятовується. Це дає змогу рефлекторно відрізнити за незнайомим смаковим відчуттям нову речовину або інгредієнт їжі. Невідповідність смаку споживаного компоненту до смаку, який людина відчувала раніше при його вживанні, викликає пересторогу або реакцію відторгнення. Таким чином смаковий аналізатор надає інформацію про небезпеку речовин, що надходять в організм зовні.

Тим, хто потрапив в екстремальну ситуацію можна скористатися рекомендацією йогів: пробуючи незнайому їжу, постарайтеся якомога довше тримати її в роті, поволі пережовуючи і прислухаючись до своїх відчуттів. Якщо з'явиться явне бажання проковтнути, тоді спробуйте ризикнути.

За теорією розрізняють 4 основних смакових відчуття: солодкого, гіркого, кислого і солоного (рис.6.6). Інші смаки результат змішування в певних пропорціях 3 з 4 можливих первинних смаків. Треба пам’ятати, що рецептори язика збуджуються тільки у випадку, коли на них діє розчинена речовина.

Смаковий аналізатор у порівнянні з розглянутими раніше, досить грубий. Концентрація речовини, що відповідає нижньому порогу відчуття в 105 разів більша ніж у нюхового аналізатора. Диференціальна чутливість теж низька і складає в середньому 20%. Смаковий аналізатор характеризується високою латентністю. Особливо затримка реакції на подразнення дуже довго зберігається після припинення дії подразника. Відновлення смакового сприйняття після закінчення дії подразника закінчується через 10...15 хвилин.

Найвищу чутливість смаковий аналізатор проявляє при температурі речовини 370С. Зменшення або збільшення температури веде до спаду чутливості. При температурі 00С чутливість майже зникає

1   2   3   4   5   6   7   8



Схожі:

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп iconОсновні поняття в галузі охорони праці, терміни та визначення
Принципи оцінки і нормування електромагнітних випромінювань радіочастотного діапазону

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп iconЗакон україни про землеустрій
Стаття Основні терміни та їх визначення у цьому Законі наведені нижче основні терміни вживаються в такому значенні: види робіт із...

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп iconЗ а к о н у к р а ї н и про землеустрій ( Відомості Верховної Ради (ввр), 2003, n 36, ст. 282 ) { Із змінами, внесеними згідно із Закон
Основні терміни та їх визначення у цьому Законі наведені нижче основні терміни вживаються в такому значенні: види робіт із землеустрою...

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп iconПитання тестової залікової контрольної роботи основні поняття в галузі охорони праці, терміни та визначення
Безпека праці – такий стан умов праці, при яких виключена дія на працюючого небезпечних та шкідливих виробничих факторів

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп iconПитання до першої модульної контрольної роботи з охорони праці Основні поняття в галузі охорони праці, терміни та визначення
Безпека праці – такий стан умов праці, при яких виключена дія на працюючого небезпечних та шкідливих виробничих факторів

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп iconПитання до першої модульної контрольної роботи з охорони праці Основні поняття в галузі охорони праці, терміни та визначення
Безпека праці – такий стан умов праці, при яких виключена дія на працюючого небезпечних та шкідливих виробничих факторів

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп iconЛекція №3 облік валютних операцій план лекції Поняття валютних цінностей та операцій з ними. Курсові різниці: поняття, порядок визначення та
Рахунки в банках в іноземній валюті: види, порядок відкриття, відображення операцій в бухгалтерському обліку

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп iconУдк 81’23 Акімова Н. В. Психолінгвістичний підхід до визначення тексту
У статті розглядаються сучасні підходи до визначення поняття «текст». Проаналізовані популярні тлумачення терміну, узагальнена специфіка...

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп iconЖиттєві форми рослин
Основні поняття і терміни: життєва форма організму, дерева, кущі, кущики, напівкущі, ліани, сукуленти, трав'янисті рослини, фанерофіти,...

Лекція 1 Основні поняття, визначення та терміни бждоп iconПрограма вступних випробовувань з спеціальності 050102 "Економічна кібернетика" на окр "Магістр"
Тема Система. Системи управління системний підхід в організаційному управлінні. Основні терміни та визначення

Додайте кнопку на своєму сайті:
Документи


База даних захищена авторським правом ©lit.govuadocs.com.ua 2000-2013
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи